Ірен Віталіївна Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

class="p1">Лизавета Павлівна — теж оказія! — шампанське на себе вилила — повний келих.

Заохкала, побігла переодягатися в супроводі свого воронячого війська.

Зацокали прибори, задзеленчали бокали, в повітрі розлилися пахощі м’ясні і рибні.

Тільки пану Штоку не поталанило м’ясного відвідати — за шлунок ухопився, каже мадам Штоковій:

— Бач, матінко, накаркала: папузі від печінки — нічого, а мене — припекло!

І швидесенько втік, щоби на публіці не оконфузитись…

За їжею та розмовами не помітили, як причалив пароплав у Каневі — харчів, напоїв набрати. Та й ще одного поважного пасажира підібрати за указом з самого Санкт-Петербургу.

Але тим помічник капітана і сам капітан переймалися.

А публіка вже знову танцювати пішла.

Короткої зупинки не помітила…

* * *

Ніч оксамитовим крилом накрила сріблясті хвилі Дніпра — тихо-тихо стало на воді.

Тихо й на нижній палубі.

Лише матросик незграбний бильця ганчіркою полірує — наказ капітана перед кінцем вахти виконує.

Полірував з плювками, щоби краще блищали.

А останній плювок так в горлі і застряг! Адже накинув на те горло канат злочинець, що на борт незаконним чином проник — той самий Пєтька Шнур. І — немає матросика.

Раз-два — він уже голий і убієнний в пучину поринув.

А за ним — куфайка і сорочка брудна арештантська полетіли.

І знову тихо-тихо стало.

…Стоїть собі на нижній палубі матрос, бильця старанно драїть.

Трохи закороткі у нього штани та й кительок на ньому, мов дитяча сорочка на кавуні, затісний. Але кому і яке до того діло?

Головне, що роботу свою старанно виконує…

* * *

…Натанцювалася Мусенька досхочу, можна сказати — на все життя.

Побожилася, що більше ніколи такого неподобства не буде! Ніколи і нізащо. По-перше, зганьбилася не тільки перед цим ненависним партнером, але й князю з графом по тричі на ноги наступала!

Ну не вміє вона танцювати — і все тут!

Проте відтанцювала.

Але не в тому річ. Адже, танцюючи, публіку роздивлялася, міркувала, хто ж із присутніх тут пані та панянок міг ту фотокартку з квартири убієнного інженера зробити?

Та ще й таку фривольну! А хіба впізнаєш, якщо на ній — лише оголена спина?

Що за ракурс такий дивний? Як по спині можна людину упізнати?

Усі пані — з вищого світу. У такому вигляді їм фотографуватися — ганьба.

На ній, певно, якась субретка. Може, з обслуги?

Отже, треба дізнатися, хто тут з молодих (а може, не дуже) жінок працює — у пральні, наприклад. Чи посудомийками. Але чи буде морський інженер-винахідник із посудомийкою знатися? А якщо це взагалі не жінка?! Адже обстановка в квартирі небіжчика якась… жіночна — меблі з викрутасами, штори грайливого кольору, не чоловіча обстановка.

Одне слово, роботи — непочатий край, а ще треба з себе дружину цього невігласа вдавати!

Опівночі почали гості з салону поволі по каютах розтікатися.

Чоловік липовий завіявся десь — і слава богу!

Офіціанти світло приглушили, прибирати почали. Розкланялася Муся з графом та князем, які до шинквасу запрошували, та й пішла собі спати.

У довгих коридорах світло теж тьмяним стало, за дверима — тиша.

Йде Муся коридором по м’якому килиму і бачить, що навпроти якоїсь каюти стоять двоє.

Капітан з офіціантом.

Дослухалась.

— …Пан посол наказав вечерю до каюти подати, — каже офіціант. — Двічі приносив! Стукаю-стукаю — марно… Ось третій раз прийшов, пане капітане…

— Може, заснув? — схвильовано каже капітан. — Але погано, що не повечеряв.

Побачив Мусю, питає:

— А чи немає в залі пана Айзена?

— Ані в залі, ані на палубі не бачила, — відказує Муся.

Їй той типчик, що на порозі з’явився, мов хмара, одразу не сподобався.

Посмішка холодна, зневажлива. Красень. Одразу подумала: «Вбила б!»

А тут аж затремтіла: а що, коли не одній їй така думка до голови впала?

Пройшла між капітаном та офіціантом, за ручку дверей узялася, натисла.

І двері відчинилися!

Озирнулася на капітана — і сміливо до темряви ступила.

У каюті один гасовий ріжок горів, тьмяно освітлював ліжко.

На ліжку — спиною догори — лежить той самий гер посол, але без сурдута — в самій білій сорочці. А в спині у нього ніж стирчить.

— О господи! Та він убитий! — картинно скрикнула Муся, як і годиться кожній юній і слабкодухій панночці, а сама думає: ну недаремно вона на цей пароплав потрапила! Можна сказати, їй справжня справа сама до рук попливла.

Убігли капітан з офіціантом — ледь не знепритомніли, руками замахали, повітря ротами захапали, слова мовити не можуть.

Поки до тями приходили, Муся обстановку роздивилася і, як писав її улюблений доктор Шерл, швидесенько на місцевості зорієнтувалася: довкола ножа майже немає крові — отже, встромлений він в уже мертве тіло. Це по-перше.

По-друге: на шиї видніється ледь помітний слід — такий самий, про який Іполит Вікентійович доповідав щодо вбитого інженера.

На столі (так само!) — відкоркована пляшка з вином і два бокали. Один — з надколотою ніжкою, ніби його хтось спересердя поставив.

На спинці крісла — сюртук. А що там біля ніжки диванчика-канапе?

Пляма якась…

Не встигла роздивитися, як офіціант першим опам’ятався, заквоктав:

— Ой, біда яка! Як же це?! Що тепер робити?

Капітан до дверей кинувся — аби зачинити, щоби раптом пасажири нічого не побачили, а в дверях уже Мусин напарник топчеться.

Принесли чорти!

Певно, теж уже спати йшов.

Входить нахабно, мов хазяїн.

— Що тут відбувається, панове?

Побачив мертвого посла, підбіг, схилився, на шиї артерію намацав і каже:

— Та він мертвий! — і до Мусі обернувся: — А ви, рибонько, тут яким чином?

— Я вам не ри… — було розгнівалася Муся та вчасно язичка, прикусила, питає: — А ви?

— Я вас шукав, — каже напарник. — А що тут сталося, капітане?

Капітан увесь біліший за біле, шепоче:

— Панове, благаю, не треба галас вчиняти! Перший розважальний круїз! Гості не повинні дізнатися! Благаю!

— А що ви пропонуєте? — питає Олексій, роздивляючись небіжчика.

— У нас тут один… поважний пан на причалі підсів — якраз у цих справах: слідчий з розшукового відділу. Я йому доповідь представлю! А гостям, благаю, ані слова. А не то всі на наступній зупинці ж повтікають! Компанія і без того у боргах…

— Що ж, — поважно відказує Олексій, — у цьому є сенс. Тільки тіло треба