Ірен Віталіївна Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

звідси винести — чотири дні воно не витримає на спеці…

— Так, так, — киває капітан, — ми його до льодовні віднесемо — там у нас м’ясо, ох, вибачте, зберігається…

— Добре, — каже акторчук і тим огидним тоном, котрим із Мусею розмовляв, додає: — Тільки ви вже, пане капітане: послуга за послугу!

— Що ви хочете? — нашорошився той.

— Супружниці моїй — кожен вечір пляшчину шампанського до каюти. Раз. А мені — горілочки… Два.

Муся презирливо чмихнула, от же ж хамло!

— Як скажете, пане акторе! — каже капітан і до офіціанта: — Чув? Щоб так і було! І нікому — ані гу-гу!

Офіціант закивав і почав пляшки і бокали зі столу збирати.

Муся аж скрикнула:

— Нічого не чіпати!

Усі троє так і завмерли від несподіванки. А Муся зніяковіла і додає спокійно:

— Ну… От я у доктора Шерла вичитала, що… що на місці злочину треба залишати все як є. До… до з’ясування обставин.

— Це вона модного письменника начиталася, — поблажливо пояснює Олексій капітану. — Але в цьому сенс є! Ви маєте рацію, рибонько. Краще залишити все як є.

Ручку в лікті зігнув — Мусі подає.

Нічого їй не залишилось — просунула туди свою, як і годиться порядній дружині.

Вийшла, мов голодна після ситної вечері: багато чого розгледіти не встигла.

Тут би по килиму з лупою поповзати та з колбочки графіт на бокали та стіл посипати, ех…

Але нічого не поробиш — пішла покірно.

* * *

…Стоїть «Цариця» посеред Дніпра, майже не ворухнеться — на ніч двигуни вимикають, щоб гостям гарніше спалося.

Вікна згасли.

У каютах тиша.

Лише в одній робота кипить: режисер з оператором плівку проявляють. Адже до їхніх обов’язків входить пасажирів фільмою розважати. Треба проявити, до ладу привести.

А так усе тихо.

Хіба що нечутно прочиняються двері до каюти посла Вільгельма фон Айзена, на яких табличка висить: «Не турбувати!».

Хтось заходить.

Свічку запалює.

Небіжчика вже немає: «в кризі» спочиває з миром. Тільки шовкове покривало зібгане там, де тіло лежало.

Пірнають чиїсь руки по кишенях його сурдута — і опа! — виринають з уловом: перснем діамантовим.

Тим самим, яким княжна Анастасія увечері хизувалася…

І — опа! — вмикається з порогу кишеньковий ліхтарик.

Перед ним свічка безсила.

Освітлює ліхтарик перелякане Мусине обличчя. Ледь перстень не зронила.

Руками затулилась від нестерпного спалаху.

Чує:

— Так ось ви куди прямо зі шлюбного ложа втекли, рибонько!

Він! Ненависний!

Убивця?

Крадій?

— Я… Я тут… — белькоче перелякана Муся, тягне паузу: що б таке вигадати.

Вигадала!

Нахиляється, непомітно шпильку з волосся виймає і тримає її переможно перед очима страшного напарника:

— Я тут шпильку свою загубила. Ось!

І йде в наступ своєю чергою:

— А ви тут, вельмишановний, навіщо?!

Той теж розгубився не на жарт.

— Так я… Прокинувся — бачу: вас немає. Шукати пішов! Так і подумав: певно, рибонька моя щось у цій каюті загубила…

— Я вам не ри… — не може вгамуватись Муся, надто прозивалка ця солодка їй не подобається.

— Не спиться? — уїдливо продовжує напарник. — І що це за вигляд для заміжньої пані, га?

Муся спам’яталася, що стоїть у пеньюарі, засоромилась.

— А ви… ви, до речі, дійсно огидно хропите, — відказує. — От і не спиться!

— Прекрасно! І ви по каюті убієнного вирішили прогулятися. Дивне хобі у такої юної особи.

— А ви, певно, у пана посла щось поцупити прийшли, — парирує Муся і непомітно перстеник до мереживної кишені кладе. — Похвальне заняття, пане акторе!

— Ну то — на вихід? — каже той і знову їй руку бубликом складає.

Чмихнула Муся, сама з каюти прожогом вискочила.

Олексій — за нею.

— Неправда ваша, — каже ображено. — Хроплю, лише коли вип’ю…

— Так ви ж не просихаєте! — відказує та.

— Це я зуб полощу — лікуюсь…

— А до дантиста — не намагалися?..

— Горілочкою ж надійніше!

— Не брешіть: усі чоловіки дантистів бояться. Боягуз!

— А ваш дорогоцінний доктор — як там його, Шерл? — також?

— Доктора Шерла прошу не чіпати! — аж звивається від зазіхання на святе Муся. — Якби всі чоловіки були, як він, то… то… Жалюгідна ви особа! Акторчук!

— То — що б?! — не вгаває той.

…І все в такому дусі. Не дають одне одному гору взяти.

Енергійно крокує Муся подалі від нього: немає перед ким подружню пару вдавати.

Але — помилилася: якийсь дідько несе прямо на них двох запізнілих пияків — князя з купцем. Певно, за чаркою в салоні засиділись.

Ідуть, попід руки один одного тримають, наспівують.

Смикнув Олексій Мусю до себе, стиснув у обіймах, що та аж задихнулася. Ані рукою змахнути, щоб дати нахабі добрячого відкоша.

Щось крикнути хотіла, мовляв, допоможіть, люди добрі!

А той вже її цілує.

Засмикалась, нещасна, мов муха в павутинні.

А князь із купцем посміюються, навпочіпки тихенько повз проходять.

Пройшли нарешті.

Вирвалася Муся — і давай негідника кулачками молотити.

Ще й ногою копнула.

Доки той оговтувався, помчала до каюти і парасольку під ліжко запхала з думкою: нехай хоч ще раз спробує посягнути — вб’ю!

* * *

…Ранок видався рожевим.

Підсвічені лимонним золотом хмари висіли в повітрі, мов спущені на ниточках. На синіх хвилях гойдалися чорні, мов ієрогліфи, чайки.

А на верхній палубі стояла чарівна жінка в червоному кімоно і легких, розшитих бісером капцях на босу ногу.

І саме такий пейзаж — золоте море з чайками — малювала аквареллю на тонкому рисовому папері, припасованому до мольберта.

— Прегарна картинка… — замріяно прошепотів режисер оператору.

Ці дві ранні пташки вже стояли на капітанському мостику і зверху знімали, як прокидається пароплав.

— Звичайна стилізація. Я краще можу… — буркнув оператор.

— Я не про аркуш — про жінку! Зніми крупним планом.

А жінка вже вмочила пензлик в чорне — і по вертикалі малюнка попливли, трохи розтікаючись, химерні ієрогліфи.

До речі, не тільки кіношники поїдали пані Ванду Такіхасі вічком своєї «чарівної машини».

За скляними стінами салону вже поволі збиралася на сніданок публіка — з тих, хто виспався, не вживаючи на ніч зайвого.

Муся сиділа біля самого скла і теж спостерігала, як Ванда виводить на папері закарлючки.

А ще більше за тим, як розвивається довкола її