Ірен Віталіївна Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

Це підступно, підступно, пане Кривошапко! — скрикує Ванда і тривожно — до князя: — А хіба ви… Хіба ми готові до війни?

— Так! — каже князь.

— Ні! — каже міністр.

— То «так» чи «ні»? — цікавиться власник миловарних заводиків.

— Війна може стабілізувати внутрішні проблеми країни! — пояснює князь. — Давно треба відволікти суспільство від внутрішніх соціальних і економічних негараздів!

— Клин клином вибивають? — не припиняє сипати прислів’ями купець.

— Саме так. Війна — кращий спосіб угамувати внутрішні пристрасті. А ви що, революції захотіли?

— Звісно, ні, — каже міністр. — Але в технічному військовому розвитку ми значно програємо, скажімо, тій же Німеччині.

— Ну… — каже князь. — Ще є час для технічного розвитку, запевняю вас. От, скажімо, ми у Петербурзі почали розробку таких морських лайнерів, котрі…

І на оператора незадоволено скосився: хоч фільма й без звуку, але є такі умільці, що й по губах прочитають, тому закричав голосно:

— Офіціант, шампанського! Ну що, робимо ставочки, панове?..

Зробили. Шампанським запили.

* * *

А за столиком сімейство Штоків вечеряє, ні на кого не зважаючи: голод, як кажуть, не тітка!

Пан Шток головою крутить туди-сюди, все на перстень княжни Анастасії зиркає.

— Соломоне, дивись в тарілку! Жора, не годуй папугу печінкою, у нього срачка буде! — роздає зауваження мадам Шток.

— Фу, маман! Ми ж її їмо! — відказує Жорж, просовуючи в клітку шматок свинячої печінки.

— Але ж ми не папуги, — відказує мадам Шток і ревниво — до чоловіка: — Соломошо, голову звернеш!

— Соломошо, дай червінця! — на всю залу кричить папуга людським рипучим голосом.

Аж офіціант тацю ледь з рук не випустив прямо на зачіску мадам а-ля Пізанська башта.

Фокусник-мім йому на допомогу поспішив, виймає з рукава букетик фіалок — простягає мадам Шток.

— Геть пішов! — відмахується мадам.

Біле обличчя міма скривилося, немов він на кактус сів, і з обох очей водночас фонтанчики вихлюпнулись — прямо в її декольте.

Жорж із папугою зайшлися реготом.

* * *

Високий пан в сурдуті від шинквасу відійшов, розкланявся з іншими любителями перед вечерею мадерою розважитись — і знову юну дружину в блакитному (що, до слова, немов прикипіла до картярів) до танцю змусив стати.

Якраз шансоньє почав вальс награвати.

Стирчать посеред зали, мов два самотніх дерева в оазі, ледь ногами ворушать.

Капітан повз пройшов і тихо зауваження зробив:

— Ангажуйте гостей! Вони мають апетит натанцювати…

І далі пішов — ручки паням цілувати, панам вклонятися, про погоду теревенити та про те про се…

— Якщо ви й на сцені так поводитесь, — сердито шепоче Муся на вухо своєму горе-партнеру, — то зрозуміло, з якого погорілого театру ви актор…

— Та ви самі, перепрошую, мені тричі на ногу наступили, — шипить Олексій. — Вас, певно, і в кордебалет не беруть!

— Я охляла, їсти хочу! Зранку голодна! — відказує Муся. — Скільки ще ми тут ці па-де-де мусимо виконувати?! Піду за стіл сяду — он якась трійця вже печеню доїдає!

— Ви тут з себе великого птаха не вдавайте. Підете їсти, коли всі гості розсядуться. Тут усі столи розписані поіменно. Йдіть краще когось до вальсу запросіть. Князя або он того купчика. Вони вас і пригостять — ваш обов’язок їх на це спонукати.

— А ви, певно, вже добряче начастувалися? — єхидно каже Муся і носика морщить.

— …і натанцювався з вами, незграбою, досхочу… — додає партнер.

Такого Муся не могла стерпіти: ступнула з усієї сили нахабі на ногу, повернулася — попливла до князя.

Але не встигла вклонитися, як на узвишшя, де рояль стоїть, вийшла пані Зінаїда.

У руці — довга пахітоска в кістяному мундштуці шкварчить, вуста такі червоні, ніби кров щойно пила.

Зробила знак шансоньє, той грати припинив.

Усі завмерли.

Давно на це чекали — на модну нині декламацію.

Пані Зінаїда виструнчилась, похитується, немов заворожена змія в кошику індійського факіра.

Починає читати макабричним голосом, яким спіритичний сеанс проводять:

— О, нічній годині не вірте!

У ній прихована зла краса…

У цю годину смертельні хвіртки

Відчиняються в небеса!

«Смачного…» — подумалося Мусі, котра стояла навпроти князя, дякуючи модній поетесі, що зупинила ці танталові танцювальні муки і, можливо, наблизила час вечері.

Нехай собі трохи подекламує під захоплені схлипи панянок.

І поетеса повела далі:

— А небіжчик не має вади!

У зіницях згасли вогні.

Тільки смерть не пізнає зради —

Уже чекає тебе в труні!

І що вони всі знаходять в таких віршах, подумалося Мусі, маячня суцільна. Не встигла додумати до кінця, як у шанобливій і моторошній тиші рипнули двері.

Усі голови повернулися, ніби на примару чекали.

А то не примара, а запізнілий гість — посол німецький гер Вільгельм фон Айзен власною персоною.

Красень неймовірний: нордичний блондин з блакитними очима, тонкі вуста скривлені презирливо, немов кислої капусти об’ївся, але від того ще гарніший, неприступний, наче Монблан.

Дзенькнула і покотилася на підлогу виделка пана Штока, дзявкнула собачка Анастасії — то вона перстами в її вовну кудлату вп’ялась, перехрестилися черниці з оточення Лізавети Павлівни.

А гер Айзен зробив царський жест, мовляв, продовжуйте, не зважайте, і біля дверей зупинився, публіку окидаючи гострим поглядом.

Мадам Зінаїда ще більше підібралася і дужче заволала прямо в його безсоромні очі:

— Проти ночі всі квіти — гинуть!

Ти єдиний, хто чує їх!

І тебе на порозі стрінуть

Смертна слава і смертний гріх!

— Браво! Браво! — несамовито заволала пу бліка.

— Бррраво! Бррраво! — зарепетував Штоків папуга.

Усі заплескали в долоні, зітхаючи з полегшенням.

Зінаїда вклонилася низько, свічку, що на роялі горіла, загасила картинним подихом червоних вуст.

— Прошу сідати до вечері, шановні пані та панове! — сказав капітан.

Усі зарухались, загомоніли.

Усі, крім гера Айзена. Той лишився стояти біля дверей, свердлячи очима присутніх.

Муся помітила, як собачка княжни, спущена з рук, від того погляду вмить калюжу напудила біля ніжки столу.

Почула, як гер посол сказав офіціанту, що хотів його до столика відвести:

— Вечерю до каюти подаси!

Розвернувся і пішов усе з тою ж зневажливою напівпосмішкою.

Княжна кивком наказала служниці собачку з-під столу витягти і, ніяковіючи від такого конфузу, поспішила вийти.