Поль Елюар - Вибрані вірші

все із тіла й лишити все у серці

Перша і єдина вона ув'язнена немов на дні

Чорного дня фальшиве сонце блискавиць

Немов у свіжих травах потічок безугавний

Найчарівніша мрія де погляд марний

Без серпанків без таїни але близький друг

Мого життя всі сили без жодного зусилля

Але її покоївки її образи у натовпі

Люб'язно надівають капелюхи і спалюють мости

Їхні вільні груди змішали вулиці і вічність

Їхні чари доказ єдино можливого кохання.

Всі за одну

Вона мені каже тоді як час минув

Її розуміти нас розуміти

Веди мене під руку

До жінок таких як я

До найбанальніших народжень

В суть схожости

У певність бути

Чи не завжди я друга

Чи остання я маю очі

Менш відсутня ніж це дитя бридке

Чи моє серце ще незриміше

Чи мої руки боязкіші

Веди мене в саме життя

По той бік ґрат низеньких

Що відділяють мене від мене

Що розділяють все крім мого праху

Крім жаху що росте із мене.

Тотожності

Дорі Маар

Я бачу поле море закутані у сірий день

Не відрізнити

Пісок який дрімає

Сокиру на облямівці рани

І тіло розсипане як сніп

І вулкан здоров'я

Я бачу згубне й добре

Гординю яка витягує свою сокиру

Й тіло яке із повною зневагою вдихає свою славу

Я бачу смертне і печальне

Пісок що повертається до свого ложа відходу

Й здоров'я котре спить

Вулкан тремтливий як відкрите серце

Й рештки човнів обдзьобаних захланними птахами

Свята без відблисків страждання без відлуння

Обличчя й очі здобич для примар

Сміх тут немов розтоки

Поле море туга вир безмовний вир безкінечний

Я бачу я читаю забуваю

Розкриту книгу моїх причинених віконниць.

Після мене сон

Максу Ернсту

1

Коли вже сил катма

Надто сумний вогонь блукає

2

Я входив у той стан що грає свій кінець

3

Дрібні ворони опівнічні хижаки

Мереживо потьмарює все золото

4

Через відстані рокоту ланди і їхні примари

Повторювали промови які мене приголомшували

5

Озера воску й пасма цвілі

У запахові льоху

Квадрати зір зелених

Знеможені птахи

Прибрали пози безсмертних

6

Багато ніжних зустрічей

Вони усі миліші

Ніж приязної квітки крик

Розтанули в пітьмі

Немов ключі в замку

Немов напої в спеку

7

З тамтого боку невидимі будинки

Потойбіч сну що змішує обличчя

Листками довгими моя тривала гіркота

Під їхніми пахвами

8

Шляхи жорсткі

Шляхи паралізовані

Безладні

9

Дрібні ворони і дитина чорна

Розплющує свої очиці сніжні

10

Я обертався туман зі мною

Повернув

11

Я мав усю свою вагу горизонтальну

12

Дещиця часу і це триватиме цілісінький день

Камінь жує подоби шпаг

На прузі листя блакить тріпоче

Голова струшує свою зорю ранкову

Дрібка часу і сонце ладне присягтися

З книжки

«ВІЛЬНІ РУКИ»

(1937)

Сон

Світає

Вертаюся додому

Ейфелева вежа похилилась

Мости криві

А знаки всі роздерті

В румовищі-будинку

У мене вдома

Найбільша книга

Я роздягаюсь.

Свобода

Свобода о круговерть і тихі босі ноги

Свобода легша і простіша

Аніж весна велична в прозорості цнотливій.

Де виробляють олівці

Остання ластівка

Плете луб'янець

Щоб світло втримати

Остання ластівка малює

Це спорожніле око

Із долоні села

Вечір дзьобає зерна

Сну звірини

Добраніч кажу я подумки

І кличу тишу

Безмовно на ім'я.

З книжки

«ДЕКОТРІ ІЗ СЛІВ, ЯКІ ДОСІ МЕНІ БУЛИ ЗАБОРОНЕНІ»

(1937)

СЛОВА

НАЙЛІПШІ

як

ІНШІ

о моя

імперія

ЛЮДИНИ

З книжки

«ВІДКРИТА КНИГА І»

(1938-1940)

Покласти край

Ноги в черевичках із щирого золота

По коліна в холодній глині

Бовваніють мури вкриті м'ясом-непотребом

Постають перед очима звірі мертві

Ось у липкому вирі

Навік застигли зморшки ґримас

Ось домовини народжують

Ось келихи повні піску

Й порожні

Ось потопельники ідуть на дно

Кров зруйнована

В бездонних водах своїх надій минулих

Мертвий листок слабка злоба

Усупереч бажанню й радості

Спочинок знайшов свого хазяїна

На ложі з каміння і шпичаків

Плуг слів зіржавів

Жодна борозна кохання не пройде тілом

Скорботна праця кинута немов хабар

Прожерливому вбозтву

Падають мури вкриті серцезворушними гербами

Що світло бачили в людині

Одні геть почорніли з сорому

Інші славлять своє паскудство

Найчистіші очі опускаються

Навіть собаки тут горопашні.

Зір дарує життя

І

Проміння очей і сонця

Гілки і водограї

Світло землі і неба

Людини і забуття людини

Хмара затягує землю

Хмара затягує небо

Раптом світло мене полишає

Лише смерть лишається незрушною

Я вже тінь я нічого не бачу

Сонця жовтого сонця червоного

Сонця білого неба мінливого

Я вже й не відаю

Місця щастя живого

На березі пітьми без неба без землі.

II

Вранці гілля горить

Клекіт птахів

Надвечір дерева тихі

Здригаючись день спочиває.

III

Пощезло все дахи і навіть небо

Навіть тінь з гілок упала

На вершечки шовкових мохів

Навіть слова і погляди змирились

Сестри-дзеркальниці моїх сліз

Зорі сяяли довкруж мого вікна

А мої очі знову згорнувши свої крила на ніч

Жили безмежним всесвітом.

IV

У морок саду

Приходять невидимі дівчата

Чистіші за короткі зливи опівдні

Мій сон сприймає їх за друзів

Вони мене п'янять своєю таїною

Своїми легковажними люб'язностями.

V

Єдині холод і вогонь

Єдині твої губи й очі

Від твого шалу чекають мудрости

Що творить образ жінки й чоловіка.

VI

Чоловік із ніжною усмішкою

Жінка з ніжними повіками

Чоловік з рум'яними щоками

Жінка з руками ніжними й свіжими

Чоловік зі спокійними зіницями

Жінка з губами палкими

Чоловік по вінця повен слів

Жінка із закоханими очима

Чоловік з двома придатними руками

Жінка з руками здорового