Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Розділ 14. Перший ранок у неволі

Алія

Прокинулася від світла, яке лагідно пробивалося крізь тонкі штори. Кілька секунд я не могла зрозуміти, де я. Постіль м’яка, ароматна, не моя. Стеля висока, стіни з вишуканою ліпниною. А потім усе повернулося — мов холодний душ на розпечене тіло.

Я — не вдома. Я — у маєтку Каріма.

Серце в грудях стислося. Хотілося знову заплющити очі й уявити, що все це просто жахливий сон. Але дійсність не відпускала.

Я повільно піднялася з ліжка. На столику лежав новий одяг — скромна, але дуже дорога сукня. Поруч — записка з почерком Каріма:

> «Поснідай. Потім поговоримо. — К.»

 

У двері тихо постукали. Це була та сама покоївка, що вчора мені трохи полегшила душу.

— Салам, пані Аліє. Чи дозволите мені допомогти вам підготуватися до сніданку?

Я кивнула мовчки. Вона була уважною, мовчазною, не ставила питань. А я не мала сил говорити. У дзеркалі я побачила себе — очі заплакані, але обличчя спокійне. Я навчилася приховувати бурю.

Сніданок накрили у зимовому саду — посеред квітів, під пташиний спів. Занадто красиво для такої потвори реальності. Там уже сидів Карім. Він був у темній сорочці, з чашкою кави в руках. Коли побачив мене — підвівся.

— Доброго ранку, Аліє.

Я нічого не відповіла. Лише сіла навпроти. Він не образився.

— Сподіваюся, ти спала спокійно.

Я підвела на нього погляд. І чесно відповіла:

— Це було найгірше пробудження в моєму житті.

Він зітхнув. Мовчки. Потім знову поглянув на мене:

— Я не хочу, щоб ти страждала. Але я теж не можу тебе відпустити. Ще не можу.

Я стискала руки під столом. Ненависть. Страх. Збентеження. Але десь глибоко всередині мене зароджувалася ще одна емоція — цікавість. Хто він? Чому такий жорстокий, але водночас… мовби сам загублений?

— І що ти хочеш тепер? — спитала я.

Він усміхнувся ледь-ледь. Його голос став м’яким:

— Почати з того, щоб ти перестала мене боятися.

Але як не боятися того, хто відібрав у тебе свободу?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍