Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Алія

Я спускалася по мармурових сходах повільно, мов на ешафот. Підлога під ногами була холодною, у грудях стискало від тривоги. У залі, де мене чекали, світилося тепле жовте світло кришталевої люстри. Було тихо. Надто тихо.

Карім сидів за великим столом. Його спина пряма, сорочка бездоганно відпрасована, погляд спокійний. Як завжди. Лише коли він побачив мене — в його очах щось змінилося. Ледь помітна м’якість промайнула в погляді, але вона зникла так швидко, що я могла вирішити — здалося.

— Сідай, — сказав він коротко, жестом вказавши на місце навпроти.

Я сіла, намагаючись не тремтіти. Страви були вишукані — рис з шафраном, тушковане м'ясо з фініками, солодкі пиріжки. Але я не могла їсти. Горло стискалося.

— Тобі не подобається їжа? — запитав він, не відводячи очей.

— Я… не голодна, — відповіла я тихо.

— Але їсти треба. — Його голос був рівний. Спокійний. Але в ньому була твердість, як у сталі. — У моєму домі ти не будеш голодувати, не будеш боятися… якщо сама цього не захочеш.

— А я маю вибір? — я не стрималася.

Він на мить замовк. Поклав виделку. Його очі стали глибшими, майже темними.

— Ні, — відповів чесно. — Але я хочу, щоб ти розуміла: я не ворог. Не зараз.

Я не знала, що відповісти. Хотілося закричати, вдарити його, втекти. Але замість цього я лише втупилася в тарілку. Він знову почав їсти, і знову запанувала тиша. Я не витримала.

— Чому я? — прошепотіла я.

Він підняв погляд.

— Бо ти перша, кого я побачив… і не зміг забути.

Мене знову накрило. Я опустила очі. Ці слова не мали звучати красиво — бо обставини були брудні. Але щось у них було по-справжньому… небезпечне. І щире.

Коли вечеря завершилася, він мовчки підвівся й провів мене до сходів.

— Відпочивай. Завтра буде новий день.

Я мовчки кивнула. Лише коли двері за мною зачинилися, я дозволила собі знову розплакатися.