LikoDan - Окови безсмертних, LikoDan
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Темрява.
Вона знову була тут.
Лінь Сянь відчула, як холодні потоки невідомої сили огортають її тіло. Вона стояла на тій самій платформі, що й раніше. Золоті ланцюги тягнулися в нескінченність, скріплюючи величезне ядро, яке, на відміну від її власного, було не золотим, а сірим, немов вкрите пилом віків.
Раптом у пітьмі щось заворушилося.
— Знайди мене…
Лінь Сянь напружилася. Голос лунав звідусіль і ніби зсередини неї самої.
— Знайди мене…
— Як я можу тебе знайти?! — вигукнула вона у порожнечу. — Де ти знаходишся? Хто ти взагалі?!
У відповідь — лише тиша.
Лінь Сянь зціпила кулаки. Її серце гупало в грудях, але передчуття, що вона ось-ось наблизиться до чогось важливого, не покидало її.
Перед нею раптом виник силует. Людська фігура, створена з тіні та світла водночас, постала перед нею. Вона не могла розгледіти обличчя, ані зрозуміти, чи це чоловік, чи жінка.
— Хто ти? — запитала Лінь Сянь, намагаючись стримати тривогу.
— Я — це ти, — відповів силует голосом, що відлунював у просторі. — А може, й не ти. Я — це ядро, а може, й не воно.
Лінь Сянь закотила очі.
— Дуже допомогло, дякую, — пробурмотіла вона, зітхнувши.
Таємничий силует не реагував на її сарказм.
— Знайди мене, — повторив він.
Терпіння Лінь Сянь луснуло.
— Та як я можу тебе знайти, якщо я навіть не знаю, хто ти?! — закричала вона з люттю.
Фігура зробила крок уперед, а потім відповіла загадковим, проте глибоким тоном:
— Спочатку знайди себе.
Лінь Сянь відкрила рота, щоб щось відповісти, але раптом відчула, як земля під її ногами почала провалюватися. Світ навколо закрутився, її тіло падало вниз, мов камінь у безодню.
І потім — різкий поштовх.
Вона розплющила очі й різко сіла.
Вона була в своєму ліжку.
Її подих був збитий, серце гупало так сильно, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Вона торкнулася лоба — холодний піт.
— Що… це було? — прошепотіла вона.
В кімнаті панувала тиша, порушувана лише слабким світлом місяця, що пробивалося крізь вікно.
Лінь Сянь провела рукою по ліжку і раптом відчула щось тверде біля себе. Її меч. Той самий меч, який сам захистив її в битві.
— Це… ти? — запитала вона тихо, торкаючись леза.
Меч легенько задзвенів, ніби відповідаючи їй.
Лінь Сянь ковтнула клубок у горлі. Все, що з нею відбувалося, здавалося нереальним. Демони, загадковий голос, древня техніка, яку вона використала, навіть не розуміючи, як…
І тепер — цей сон.
Вона пригадала силует. Його слова.
Спочатку знайди себе.
Але що це означало?
Чи справді цей силует був її відображенням? Чи, може, це якось було пов’язано з її ядром? І що за дивне ядро вона бачила, закуте в кайдани?
Питання крутилися в її голові, не даючи спокою.
Вона глянула на меч, що мовчки лежав біля неї, і відчула щось дивне. Раніше вона сприймала його лише як звичайну зброю, але тепер…
Він був живий.
— Завтра я знайду відповіді… — прошепотіла вона, стискаючи руків’я меча.
В цю мить вона ще не знала, що наступний день змінить її життя назавжди.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Окови безсмертних, LikoDan», після закриття браузера.
