Лойко Самум - Збірка: "Історії невідомих", Лойко Самум

 За розмовою садити дерева було, на диво, легше. Молоді тут було не надто багато, тому Орест був радий,  хоч такому спілкуванню. До того ж, так робота йшла значно швидше, бо як розповідав, до міста зможе повернутися лише,  коли засадить певну площу ліса. А Мар’янові слова, що це трішки жорстоко, сказав, що так хоч чимось допоміг природі й тепер хоч знає,  чим хоче пов’язати своє життя.

 За ці кілька днів, Мар’ян зустрівся зі зовсім невеликою кількістю людей і не тільки, які жили в цьому селі й в кожного своє неповторне життя. Це так дивно, раніше він ніколи не підійшов би до інших просто поговорити, а тут – ні. Можливо,  справді змінився, став більш впевненим у  собі та своїх силах. 

Мар’ян сидів на ганку бабусиного будинку та дивився,  як за гори сідає сонце. Відпочивав так кожного вечора, хотів запам'ятати цей краєвид та згадувати,  коли повернеться до міста. Через день мав бути марафон, потроху     з відусіль з’їжджалися люди. Коли Мар’ян бачив їх,  гуляючи селом, то вже не відчував страху, що може програти, або чогось того , що було раніше. Можливо,  він ще не став таким впевненим, яким його хотіли бачити інші, та свій внутрішній спокій віднайшов.

Єдине, що лякало — був час, який занадто швидко йшов.

— То що, налаштовуєшся на успіх? — запитала Євдокія,  яка з’явилася поряд нізвідки.

— Та щось того, але не надто виходить.

— Справді? Чому?

— Думки різні в голову лізуть. Щойно згадував, як приїхав сюди вперше. Як дізнався про місцеву босорку. Гадав, що успіх прийде за помахом руки. Я не думав, що ви змусите мене так багато працювати…

Дівчина посміялася з цих слів, а потім сказала:

— Ти не маєш сумувати за минулим часом, повір. Говорю це, як та, що прожила вже кілька сотень років. Не навантажуй себе зайвими думками, в тебе скоро важливі змагання. Відпочинь краще.

І, як дуже любить босорка, договоривши , пішла не очікуючи на відповідь. Хлопець провів її очима, він назавжди запам’ятав ту хатинку босорки, але навряд, ще колись попросить у неї допомоги. За ці кілька днів, Мар’ян вже звик до відьминого характеру, тому не надто дивувався. Напевне він сумуватиме за ними всіма,  коли поїде додому.

Марафон завжди проходив у треті вихідні серпня, а відстань довша ніж звичайні марафони, та пройти її за добу цілком можливо. Мар’ян почав хвилюватися , коли зранку побачив велику кількість людей, які приїхали на змагання. Зазвичай , бігав лише кругом стадіону по асфальту, а тут гори. Й не зважаючи на те , що цілий тиждень бродив лісом, аби звикнути, все одно було страшно. Але діватися було нікуди, тому отримавши свій номер — просто бродив між людьми у пошуках знайомих облич. Та нікого не було. Ні батьків, ні тренера, ні друзів, не бачив навіть тих, з ким познайомився тут недавно. Залишився сам-один. 

Босорка якось сказала:  

— Впевненість залежить від віри в себе і  навіть тоді , коли у тебе не вірить ніхто.

Такі знайомі слова. 

Довго виїдати собі мозок Мар’яну не дозволили, бо оголосили про початок. На старті людей здалося стало ще більше, тому хлопець розгубився, але швидко повернувся у стрій. Учасники порозбігалися, хтось вирвався вперед, а хтось навпаки. Пробігши  майже пів години Мар’ян втомився та зупинився перепочити. Навколо пахло соснами, сонце пробивалося серед гілля та утворювало сонячні острівці. У блакитному небі літали птахи. Увесь час Мар’янові здавалося, що за ним стежили. Спочатку думав, що це лише здавалося через велику кількість людей, а потім зрозумів, що — ні. На одному будинку сидів великий чорний крук, а потім він же гойдався на гілці сосни. Він не видав жодного звуку, що б його не помітили. Та Мар’ян все одно його помітив, не знав лише чи це сама босорка, вирішила прилетіти поспостерігати, чи послала фамільяра, а той потім розповість усе. Насправді це було байдуже, головне, що хоч комусь не все одно. Цей крук єдиний залишився його чекати, в той час, як інші люди просто пробігали далі.

За цей короткий час Мар’ян лише трішки навчився вірити у себе та успіх, але зустрітися сам на сам з невдачею, ще не міг. Босорка це розуміла, тому вирішила ще раз йому допомогти. Коли крук зірвався та полетів, Мар’ян , не зупиняючись, попрямував до фінішу. Крок за кроком.

Вже був вечір. Сонце зібралося спати за обрій. На ганку свого дому босорка розвішувала сушити трави, які мали б допомогти тому багатію зі статками. В далечі почулися важкі кроки, ніби хтось ледь волочив ноги. За кілька хвилин з’явився втомлений Мар’ян.

— Як минув день? — запитала дівчина,  обіпершись на ганок, а рукою підперла голову.

— Важко, але мені сподобалося. Давно я був на змаганнях. Вже й забув, як це, — відповів хлопець з усмішкою на обличчі.

— А місце то яке? Перше, чи,  можливо,  друге? Знаєш третє теж не погане…

— Навіщо запитуєте? Ви ж чудово все знаєте.

Євдокія лише загадково посміхнулася. Звичайно,  вона все знала. Знала, що Мар’ян не зайняв жодного призового місця, а радів він тому, що взагалі зміг добігти на незвичній для нього дистанції. До того ж прибіг не останній, отже , тренування були не марними.

— Чому такий втомлений? Марафон же закінчився годину, а можливо й більше тому, — не з цікавості запитала дівчина, лише щоб підтримати розмову.