Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

Після уроків Алекс вирушила до спортивного залу, щоб підготуватися до наступного тренування. Сьогодні був важкий день, і вона намагалася сконцентруватися, відволікаючись від усіх думок про Адама.

Але він знову там.

Адам стояв біля роздягальні, обслуговуючи своїх друзів, коли помітив її.

Він не міг не посміхнутися.

Алекс зітхнула. Вона знала, що він її помітив, бо його погляд був тепер непереможним. Він не відводив очей.

— Вітаю. Ти прийшла погладити м’яч? — його голос був спокійним і таким ж самовпевненим.

Алекс кинула на нього холодний погляд, намагаючись залишити свою гордість недоторканою.

— Відстань, Адам. Ти  зміг виграти знову. Не потрібно цього нагадувати.

Адам вишкірився.

— Хм, ти не дуже добра в спорті. Може, я можу показати, як грати.

Алекс засміялася, закотивши очі.

— Ти що, збожеволів? Я набагато краща за тебе.

Він просто кивнув.

— Ти так кажеш, бо хочеш мати останнє слово.

— Але я насправді краща за тебе! — наголосила Алекс, не в силах тримати емоції на контролі.

Він наблизився, немов хотів щось сказати, але, зрозуміло, це знову була гра. Його близькість змусила її серце забитися швидше.

— А ти не хочеш, щоб я довів, хто з нас кращий? — зловісно посміхнувся Адам.

Алекс намагалась втриматися, але її губи мимоволі розтягнулися в посмішці. Вона відштовхнула його легким поштовхом.

— Ти тільки і можеш, що говорити.

Адам просто посміхнувся і, навіть не чекаючи відповіді, повернувся до своїх друзів, залишаючи Алекс стояти там, з запаленими щоками.
 

Через кілька днів, на наступному уроці літератури.
 

Алекс і Адам сиділи поруч, але жоден не намагався почати розмову. Тиша ставала все більш напруженою. Замість того щоб слухати вчителя, вони обидва намагалися ігнорувати погляди один одного. І хоча Алекс не хотіла визнавати, що ця близькість викликала в ній неспокій, це було неможливо заперечити.

— Ну що, ти все ще маєш намір мене ігнорувати? — не витримав Адам, повертаючись до неї.

Алекс стиснула зуби. Вона не повинна була піддаватися його чарам, а тим більше дозволяти йому впливати на її емоції.

— Мені все одно. Я не збираюся грати твої ігри.

Адам нахмурився, але його погляд не відводився від неї.

— Ти б не могла мене ігнорувати, навіть якщо дуже захочеш.

— Можливо, ти й правий, але я не буду цього визнавати.

Адам засміявся, посмішка не сходила з його обличчя.

— Не можеш навіть переконати себе? Може, це означає, що ти в чомусь все-таки сумніваєшся.

Алекс відкинулася назад, намагаючись виглядати абсолютно байдужою, хоча насправді її серце стукало набагато швидше, ніж вона готова була визнати.
 

Ввечері, на наступній вечірці.

Алекс стояла біля барної стійки, слухаючи музику і намагаючись не звертати уваги на те, що відбувалося навколо. Вона тільки що поговорила з Лілі, і її настрій був краще, хоча й не ідеальний.

Але коли Адам з’явився на горизонті, все змінилося. Він підійшов до неї з такою самою самовпевненою усмішкою.

— Ми не закінчили сьогоднішній день, чи не так?

Алекс закотила очі.

— Що ти хочеш від мене?

— Просто хочу зробити тобі вечерю, а потім розіграти тебе. Якщо дозволиш, звісно.

Алекс не могла не посміятися.

— Ти дійсно думаєш, що я дозволю тобі таке?

Адам нахилився до неї, немов збирається щось шепотіти на вухо.

— Я тебе ще здивую, Морелло.

І не давши їй відповісти, він відступив, залишаючи після себе сильний вплив, який нікуди не подівся.

Вечірка розгорялася в повну силу. Музика лунала так гучно, що можна було відчути її вібрації навіть через підлогу. Усі танцювали, сміялися, а атмосфера була на межі розбухаючого емоційного вибуху. Алекс почувалася розгублено серед шуму і натовпу, хоча, здавалося б, вона повинна була насолоджуватися вечором. Але цей вечір був інший — Адам, з його невідступною присутністю, не давав їй спокою.

Вона стояла на барній стійці, тримаючи келих із напоєм, коли його голос знову вирвав її з роздумів.

— Ну що, готова до наступного раунду? — його посмішка була зухвалою, як завжди.

Алекс подивилася на нього, а потім на його компанію друзів, які стояли поряд. Її серце підстрибнуло, коли вона зрозуміла, що він готовий до гри. Вони все ще не припиняли провокувати один одного, навіть на такій вечірці.

— Ти хочеш виграти іще один раунд моїх нервів? — відповіла Алекс, її голос був спокійним, але в очах грала злість.

Адам не відстав. Він нахилився ближче, покладаючи руку на бар, мовби між ними не було жодної дистанції.

— Ні, я хочу побачити, чи ти здатна хоча б один раз визнати, що я маю рацію. Ти ж не можеш залишити мене без останнього слова, правда?

Алекс закусила губу, намагаючись виглядати байдужою, але його слова були як іскра, що розпалює вогонь. І цей вогонь палав усередині неї, змушуючи її серце битися швидше.

— Можливо, я просто не хочу тобі поступатися.

Він сміявся, дивлячись на її впертий вираз обличчя.

— І це, мабуть, найсмішніше в тебе, Алекс. Ти думаєш, що можеш виграти цю гру, а насправді ти вже давно програла.

Вона не мала сил відповісти на його провокацію. Тому, зібравши всю свою волю, вирішила не вести гру з ним далі і просто розвернулася, збираючись піти.

Але він не дозволив їй. Його рука зупинила її за ліктем.

— Куди ти йдеш? — голос був ніжним, хоча його очі палають викликом.

Алекс обернулася і поглянула йому в очі, намагаючись знайти в його погляді те, чого не могла пояснити собі сама.