Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

Алекс намагалася ігнорувати все, що сталося за останні дні.

Адам.

Його погляди.

Його слова.

Його близькість.

Вона намагалася заглибитись у звичну рутину — школа, друзі, навчання. Але всередині ніби щось змінилося.

— Ну, так що між тобою і Адамом? — Лілі заговорила різко, без попереджень.

Алекс, яка саме розкладала книги у своєму шкільному шафці, мало не випустила їх із рук.

— Ти про що?

Лілі закотила очі.

— Давай без цього, Алекс. Я ж бачу. Ви дивитесь один на одного, як у фільмах.

— Ми дивимось один на одного, бо ненавидимо один одного.

— Ага, а тепер скажи це ще раз, але подивися в дзеркало. Бо в тебе така червона шия, що навіть не смішно.

Алекс нервово клацнула замком шафки й зітхнула.

— Лілі, він просто придурок, який любить мене дратувати. Це не має значення.

Лілі хмикнула, явно не вірячи жодному слову.

— Як скажеш. Але знаєш, що говорять? Найбільша ненависть народжується з найбільшого кохання.

Алекс мало не придушилася повітрям.

— Припини!

Лілі лише розсміялася.

— Ох, Алекс, мені здається, ти сама не знаєш, що з тобою відбувається.

І найгірше було те, що Лілі мала рацію.

Тим часом, десь у спортзалі:

— Ти поводишся як ідіот, братан.

Адам кинув баскетбольний м’яч і різко обернувся до свого друга.

— Що?

— Алекс.

Адам скривився.

— Ця тема закрита.

— Та ну? — його друг нахилив голову. — Бо ти дивишся на неї так, ніби хочеш її або вбити, або поцілувати.

Адам запустив м’яч у кільце, і той влетів ідеально.

— Ми просто… так склалося. Це нічого не означає.

— Як скажеш. Але тоді поясни, чому ти досі бігаєш за нею поглядом по коридорах?

Адам нічого не відповів.

Бо й сам не знав, що з ним коїться.

Урок літератури:

Алекс сиділа на своєму місці, намагаючись не дивитися на хлопця, що сидів через два ряди позаду.

Вона відчувала його погляди.

Буквально шкірою.

Це було нестерпно.

Коли вчитель оголосив, що сьогодні вони працюватимуть у парах, Алекс видихнула з полегшенням.

Але потім почула своє ім’я.

— Алекс і Адам — разом.

Її серце ледь не зупинилося.

Вона повільно підняла очі й зустрілася з його самовдоволеною усмішкою.

— О, клас, працювати з тобою — це завжди задоволення, Морелло, — він сів поруч, закинувши одну руку на спинку її стільця.

Алекс закотила очі.

— Я відчуваю сарказм у кожному слові.

— Тільки трохи, — він підморгнув.

Алекс вдала, що його тут немає.

Але кожна клітина її тіла знала, що він занадто близько.

Занадто.

Заняття з літератури тягнулося вічність.

Алекс сиділа з випрямленою спиною, намагаючись зосередитися на книжці перед собою. Але це було майже неможливо, коли Адам сидів поруч.

Занадто близько.

Його рука все ще лежала на спинці її стільця, а нахабна усмішка не зникала з обличчя.

— Давай домовимося, що ти не будеш говорити, і тоді, можливо, ми зможемо хоч щось зробити, — сказала Алекс, намагаючись ігнорувати його погляд.

Адам усміхнувся ще ширше.

— Ой, які ми агресивні. А мені здавалося, що після тієї вечірки ти стала трохи лагіднішою.

Алекс стиснула зуби.

— Ти мені не друг, Адам. І ніколи ним не був.

— Але ти все ж поїхала зі мною тієї ночі.

Вона різко повернулася до нього, її очі спалахнули злістю.

— Тому що мені було зручно! Не шукай тут сенсів, яких немає.

Адам ледь нахилив голову, спостерігаючи за нею з тим самим провокативним виразом.

— Справді? А ти впевнена? Бо щось мені підказує, що ти не така байдужа, як намагаєшся здаватися.

Алекс стиснула кулаки під столом.

Він її провокує.

Як завжди.

А вона ведеться.

— Просто давай зробимо цю роботу і забудемо про це.

Адам знизав плечима, але в його очах з’явився якийсь дивний вогник.

— Як скажеш, Морелло. Але в мене погане відчуття. Ти ще не раз про це згадаєш.
 

Пізніше. У шкільному коридорі.
 

— Ти з ним працювала?! — голос Лілі майже лунав на всю школу.

Алекс зашипіла, намагаючись заспокоїти подругу.

— Тихіше! Я ж не хотіла цього! Містер Карлайл сам нас об’єднав у пару!

Лілі схрестила руки.

— Ну і як це пройшло? Ти нарешті вдарила його чи… може, все-таки поцілувала?

Алекс почервоніла.

— Ти знущаєшся?!

Лілі захихотіла.

— О, Алекс, я люблю дивитися, як ти панікуєш.

Алекс закотила очі.

— Нічого не було, ясно? Він просто… дратував мене. Як завжди.

Лілі задумливо на неї подивилася.

— Знаєш, що мене лякає? Те, що тобі все важче його ігнорувати.

Алекс нічого не відповіла.

Бо знала, що Лілі права.

У компанії Адама
 

— То що, ти вже визнаєш, що в тебе до неї є щось? — запитав його друг, кидаючи м’яч у кільце.

Адам, який до цього просто слухав, нарешті відповів:

— Я не знаю, що це. Але це точно не ненависть.

Його друг розсміявся.

— Ну, братан, удачі тобі. Бо Алекс Морелло — це тобі не просто дівчина. Вона або зламає тобі серце, або переверне все догори дриґом.

Адам тільки посміхнувся.

— Чомусь здається, що другий варіант уже відбувається.