Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

— Алекс, чорт забирай!

Вона різко підняла голову, вирвана з власних думок. Весь ранок після тієї ночі вона була неуважною, що навіть її друзі почали це помічати.

— Що з тобою? — з підозрою запитала Лілі, її найкраща подруга.

Алекс відкрила рота, щоб щось сказати, але швидко передумала. Вона не могла просто так розповісти, що провела ніч у машині Адама, розмовляючи з ним до самого ранку.

Це була їхня маленька таємниця.

— Та нічого, просто не виспалася, — нарешті відповіла вона.

— Ага, не виспалася, — пробурмотів її друг, Джеф, скептично примружившись. — Значить, ночувала не вдома?

Алекс кинула в нього шматочок серветки.

— Ти вже як моя мама, чесно.

— Просто ми знаємо тебе, Алекс, — Лілі схрестила руки на грудях. — Щось змінилося.

Алекс хотіла було заперечити, але саме в цей момент у коридор зайшов Адам.

І все.

Повітря навколо ніби стиснулося, і Алекс це відчула.

Вона не хотіла дивитися на нього.

Не хотіла згадувати, як його руки лежали на кермі, поки вони каталися нічним містом.

Не хотіла згадувати його голос, його запитання, його погляди.

Але коли їхні очі зустрілися, Алекс зрозуміла, що уникати цього не вийде.

Бо він не зводив з неї погляду.

Бо він, здається, взагалі не збирався її відпускати.

Урок тягнувся нестерпно довго.

Алекс намагалася слухати викладача, але все, що вона чула, було голосом Адама в її голові.

— Ти ж щаслива, Алекс?

— Я давно вже не знаю, що таке щастя.

Вона стиснула пальці в кулак.

Що з нею відбувається?

— Зараз буде контрольна, діти, — голос вчительки змусив її здригнутися.

Вона перевела подих і взяла ручку.

Але за мить почула позаду тихий шепіт.

— Не хвилюйся, якщо провалиш контрольну, я допоможу тобі з виправленням оцінки.

Вона навіть не обернулася.

— Заткнись, Адам.

Він тихо засміявся.

— Я так і знав, що ти скучила за мною.

Алекс зробила глибокий вдих.

Якщо він не перестане її дражнити, вона справді вдарить його чимось важким.

Після уроків вона намагалася швидко вислизнути зі школи, але, здається, у Адама були інші плани.

— Куди поспішаєш, Алекс?

Вона відчула, як він йде слідом за нею коридором.

— Додому, а що?

— Можу підвезти, якщо хочеш.

Алекс різко зупинилася й обернулася до нього.

— Адам, досить.

— Що досить?

— Ці ігри. Це все. Нічого не змінилося, ясно?

Він підійшов ближче.

Занадто близько.

— Справді? — його голос став тихішим. — А мені здається, що змінилося.

Алекс відчула, як її серце прискорює хід.

— Ти уявляєш забагато, — прошепотіла вона.

Адам усміхнувся.

— Тоді чому ти червонієш?

— Іди до біса!

Вона розвернулася й пішла, не оглядаючись.

Але, чорт забирай, вона знала, що він правий.

Щось змінилося.

І це лякало її найбільше.