Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

— Ми просто не помічаємо, бо живемо всередині цього, але, якби любого звідси на деякий час витягти, а потім знову повернути, то він би одразу все побачив і зрозумів.

— А ми тоді чого бачимо і розуміємо? — цікавиться кульгавий хлопчик, з байдужою ненавистю чалапаючи прямо по калюжі, яка вже давно захопила увесь плацдарм дороги і тепер атакувала фронт тротуару. — Нас же ніхто нікуди не витягав.

— А ніхто не знає, — стенає плечима блідий хлопчик. — Капітон каже, що саме тому він з нами й возиться, бо ми все розуміємо, з іншими він би так не морочився. До речі, він ще мені дав зрозуміти, — продовжує блідий хлопчик, — що коли часікі дотікають, тут буде не дуже то — більшість стане такими, як отой з велотреку, і це ще не найгірший варіант, але ми можемо не переживати, бо він, мов, пам’ятає добро, і з тими, хто лишиться з ним, все буде в ажурі, а ті, хто у той момент відвернуться від нього, дуже пожаліють про це.

— Ну, хто б сумнівався! — пирхає дівчинка з тріснутою губою. — Інакше й бути не може.

— Ти шо, не віриш? — супиться блідий хлопчик.

— Ну чого ж не вірю, дуже навіть вірю, — враз серйознішає дівчинка з тріснутою губою. — Як тільки дивлюся на його ногу, — вона киває на кульгавого хлопчика, — так зразу ж і вірю.

— Я ж скільки разів казав, що то інше, — нервує кульгавий хлопчик.

— Та ясно, — зітхає дівчинка з тріснутою губою, — у всіх завжди інше.

— Так, прийшли, — зупиняється блідий хлопчик, коли дорога закінчується такими самими смугастими бетонними блоками, якими і почалася. Далі вона продовжується розкислою ґрунтовкою, що прослизає попід старим шлагбаумом і зміїться та розгалужується десь поміж безкінечних рядів сірих та брудно-жовтих гаражів кооперативу.

— Нормально так управилися, — кульгавий хлопчик дивиться на годинник, який показує п’яту вечора.

— Да, вважай, майже доба на все про все, — задоволено киває блідий хлопчик.

—Могли б і швидше, якби не ті тварі, — кривиться дівчинка з тріснутою губою при згадці про Карпа і Генича з Валіком.

— Тепер про них можеш забуть, — розслаблено потягається блідий хлопчик, так що аж десь у спині чути хрускіт.

— Якщо все так, як ти казав, — кульгавий хлопчик втомлено спирається на бетонний блок, — то ми тепер навряд чи їх побачимо у школі, принаймні у найближчий час.

— А якщо й побачимо, — киває блідий хлопчик, — то навряд чи вони остануться тими самими, як раньше.

— Ха! — сміється кульгавий хлопчик, — стануть, як оті піздюки із 8-Б, які, кажуть, під минулий Новий рік своєму Куратору глистів підсунули, і об них тепер оно даже малишня з шостих класів соплі витирає, а вони й нічого зробить не можуть тільки мукають щось.

— Да, їм запросто з людьми такі штуки робити, — киває блідий хлопчик. — Капітон казав, що після таких процедур вроді і єсть людина, але вже зовсім не така, як була колись, — щось там вони міняють, що потім ти роби з ним що хочеш, а він тобі і слова не скаже.

— Ага, уявляю собі Карпа після всього того, — сміється кульгавий хлопчик.

— Ну і хуй з ними, — махає рукою дівчинка з тріснутою губою, — не треба було тараканів на вірьовочках водить, а то вообразили, що самі тут хитрі.

— Ну ладно, — враз супиться блідий хлопчик, — доставай уже, бо ми тут так увесь вечір і простоїмо — потом наговоримся.

Дівчинка з тріснутою губою лізе під куртку і обережно дістає чорний футляр.

— Давай хоть подивимся, що там таке, через що вся ця богадєльня колотиться, — пропонує кульгавий хлопчик.

— Ну, взагалі-то Капітон казав, як тільки достанемо, так зразу ж без всяких задержок сюда, і щоб до шести вечора вже у нього, як штик, — вагається блідий хлопчик.

— Та ладно, зараз тільки п’ять, а від того, що ми на нього глянемо, воно не зіпсується, — бурмоче дівчинка з тріснутою губою, задумливо крутячи в руках чорний матовий футляр.

— Він же тобі не казав, що на нього не можна дивитися, а значить, що не заборонено, то дозволено, — і собі переконує кульгавий хлопчик.

— Ну ладно-ладно, — махає рукою блідий хлопчик, — тільки бистро і акуратно, шоб потім не вийшло так, шо доставали, через пів міста пронесли і на порозі всралися.

— Не перший день на цьому світі, — неуважно відмахується дівчинка з тріснутою губою і обережно відкриває футляр. Там у спеціальних заглибинах лежать шість скляних кульок, всередині яких бурхає і переливається яскраво-багряний рідкий вогонь. Скидається, що кульки дуже гарячі, ледь не розпечені, але коли дівчинка з тріснутою губою обережно торкається однієї з них, гладенька поверхня кульки, навпаки, виявляється холодною. — Тоже мені цінність, — пирхає дівчинка з тріснутою губою, враз втративши до футляра з кульками будь-який інтерес.

— Ну не скажи, — не погоджується блідий хлопчик, уважно роздивляючись кульки, — Капітон би нас не дьоргав, якби це була якась фігня.

— Та він взагалі якийсь страннуватий, цей твій Капітон, — роздратовано буркає дівчинка з тріснутою губою, розчарована вмістом футляра, і передає його блідому хлопчику.

— Це ж треба, — задумливо каже кульгавий хлопчик, дивлячись на вогненні кульки, — і оці штуки увесь час були в животі отого чувака із жеку...

— Я ж кажу, — підхоплює блідий хлопчик, — такі, як той начальник жека, будь-шо у своєму животі таскати не будуть — не такий то народєц, а значить, це шось дуже цінне.

— А навіщо йому взагалі все це? — перериває їх дівчинка із тріснутою губою.

— Тобто? — неуважно перепитує блідий хлопчик, не відводячи погляду від ув’язненого в кульках переливчастого вогню, який, ніби живий, постійно міниться безліччю відтінків червоного, жовтого і яскраво-помаранчевого.

— Ну, я маю на увазі всі оці штуки, які ми для нього робимо, — навіщо він взагалі всім цим займається?

— А, ти про це, — блідий хлопчик