Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

взяла один пенні двома пальцями. — Я випадково побачила, як ти оце недавно приніс до будинку Ватсонів дуже гарненького букета.　

— Не знаю ніяких Ватсонів, — обережно заперечив хлопчик, не відриваючи погляду від мідяка.　

— Тоді звідки ти знав, який будинок обрати?　

— Дядько сказав мені цифру.　

— Який дядько?　

— Той, шо відірвав собі носа.　

Мій розум остаточно виснажився, як і ноги, але я лише повільно і з розумінням кивнула, вирішивши поки що не зважати на цю відверту маячню.　

— І як же ти зустрів цього дядька?　

— Він мене покликав. — Хлопець показав жест, яким зазвичай кличуть до себе хлопчаків, що вештаються вулицями, щоб доручити їм віднести посилку, передати повідомлення, притримати коня за вуздечку чи зробити якусь іншу дрібну послугу.　

— Він сидів у кабріолеті чи у бричці? — запитала я.　

— Ні! Він був у гарній блискучій кареті, еге ж, із кониками.　

Я утрималася від пояснення, що в бричку теж запрягають коней, тож просто запитала:　

— У фаетоні? В екіпажі?　

— Не знаю, шо таке кіпажа. То була гарна чорна карета, із жовтими спицями в колесах.　

Так можна описати половину карет у Лондоні.　

Я спробувала знову:　

— А герб якийсь ти бачив?　

— Не знаю за герб. Він мав гарний плащ, мав руки. Одною рукою дав мені того букета, а іншою — два пенси.　

Хлопчик помалу переставав боятися мене і ставав дедалі балакучішим. І це добре, бо я анічогісінько не розуміла з розповіді цього хлопчини, голова якого була завеликою для приземкуватого тіла, а розум — надто дрібним.　

— Ем-м, а який той дядько був на вигляд?　

— На вигляд? Та як всякий багач. Із довгою пикою і цапиною борідкою, а ше в капелюсі-циліндрі. Хіба шо носа собі відірвав.　

Ну от, знов за рибу гроші.　

— Як це — відірвав носа? — Я намагалася не видати свою недовіру.　

Вочевидь, мені це вдалося, або ж хлопчину охопив такий жах від спогадів, що він сам заторохтів без упину:　

— Ніс відпав йому, коли він висунувся, шоби передати мені квіти. Він зачепився за двері, й ніс ляпнувся йому на коліна. Не знаю, шо мене настрашило більше: отой ніс на колінах чи те, як він його вхопив і заходився мене лаяти на чім світ стоїть, вимахуючи ним. Сказав, шоби я бігма взяв квіти, інакше він мене знайде і зробить зі мною таке саме, та ше й очі мені виколупає.　

— Е-е, а кров ти бачив?　

— Нє! — Хлопчик затремтів. — Його лице було буцім зліплене з воску.　

— А що в нього було на місці носа?　

— Нічого! Ну тобто просто діромахи, як у кістяка. — Хлопчик здригнувся.　

— Діромахи?　

Але хлопчика почало вже судомно трясти.　

— Прошу, не здирай свого волосся, не відривай вуха, не треба!　

— Ой, заради всього святого, звісно, не буду! А той чоловік прилаштував ніс назад на обличчя?　

— Не знаю! Я втік! Схопив квіти, як він і сказав, а потім ти чкурнула за мною! — Хлопчисько почав схлипувати, а не гарчати, як це зазвичай робили малі вуличні розбишаки. Малий рюмсав через надзвичайний страх. Видно, не скоро він забуде ту дивну зустріч. — Чого ти за мною бігла?　

— Не переймайся цим.　

Я звелася на ноги, шкірою відчуваючи, як вельможні перехожі витріщаються на мене й обходять десятою дорогою. Я дала хлопчикові шість пенсів, а не пенні, бо мені було прикро, що я його так перестрашила. Схоже, з нього вже не вдасться витягнути нічого путнього.　

Путнього? А що путнього в тому, що я від нього почула?　

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Повернувшись до свого помешкання непримітними вуличками, я попросила у домовласниці гарячої води. Відтак вмилася, вдягнула чисту сукню, протерла губкою спідницю від бруду й привела до ладу своє волосся — тобто зняла перуку, розчесала її та добре пришпилила, щоби вона гарно сиділа на голові. Увесь цей час я міркувала.　

Хоча радше намагалася міркувати, але повсякчас поверталася до питання, як же той чоловік втратив свого носа. Мені згадалася історія з часів Відродження про відомого данського астронома, який втратив ніс у дуелі. Але зараз дуелі проходили на пістолях, а не на шпагах. Та й в Англії їх заборонили, хоч вони й досі поширені у менш розвинутих та дрібних країнах континентальної Європи. Гадаю, пістолем теж можна відстрелити носа. Я вже навіть згадала ім’я того астронома — Тихо Браге, після дуелі він носив накладний ніс із стерлінгового срібла. Цікаво, чому не з золота — воно ж навряд чи гірше. Та, мабуть, люди по-іншому ставилися до таких речей до правління королеви Вікторії. Тепер, міркуючи про це, я дійшла висновку, що в Англії, можливо, є чимало чоловіків із вадами обличчя, спричиненими як не дуелями, то війнами: Повстанням сипаїв[15], Другою англо-афганською війною тощо. Та вони точно не носили срібних носів, підборідь чи вух. Що ж…　

У двері кімнати несміливо постукали, і почувся голос служниці моєї домовласниці — бідолашної худенької дівчинки років десяти:　

— Міс Еверсоу, ви будете обідати?　

— Так, я скоро спущуся.　

Моя нова домовласниця мала жахливий характер порівняно з місіс Таппер, однак куховарила значно краще.　

Я відіслала дівчинку по вечірню газету, а сама спустилася повечеряти вишуканим печеним ягням під м’ятним соусом. А коли повернулася до кімнати, то підкрутила гасову лампу (яка ж це розкіш — мати такий легкий і швидкий доступ до освітлення, навіть попри те, що труби буркотали й шипіли, як набурмосений божевільний), сіла у страх яке незручне крісло й перечитала всі газети, вишукуючи бодай якісь згадки про справу Ватсона. Та не знайшла нічого нового. Відтак я переконалася, що моє повідомлення потрапило на газетні шпальти: «Глід, берізка, спаржа й мак: чого ви хочете? Дайте відповідь у цій колонці. М. М. В.»　

Таки потрапило.　

Цікаво, що ці химерні букети надсилає саме чоловік, — годі й казати щось про його ніс. Квіти ж вважають жіночим царством, утім, звісно, завжди знайдеться кілька диваків-учених, на кшталт послідовників Томаса Мальтуса та Чарльза Дарвіна, які намагаються плекати орхідеї в теплицях методом перехресного запилення. Міркуючи далі, я дійшла висновку, що кожен чоловік, який хоча б коли-небудь залицявся чи одружився, так чи інакше знайомий із мовою квітів. Як же мені пощастило, що обидва мої брати затяті холостяки, а отже, геть далекі від квітів. Немає сумніву, що Шерлок пильнує колонку особистих повідомлень, шукаючи якусь зачіпку у справі Ватсона, і точно зауважить «глід, берізку, спаржу й мак». Це його зацікавить, може, він навіть пов’яже цей перелік