Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

Зірвавшись із місця, я жбурнула бінокль, миттю начепила перуку (разом із капелюшком), схопила накидку й вискочила з мого тимчасового помешкання із наміром схопити того хлопчиська, щойно він віддасть букет.　

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Бачте, квіт золотого дощу дуже гарний, спадає жовтими каскадами, ніби плаче, звідси і його значення.　

Сині дзвоники віддавна пов’язують із феями, лихом і згубою, й означають вони покірність горю.　

Тис — цвинтарне дерево, що символізує смерть.　

І якби в букеті не було б пагонів берізки та спаржі, я все одно знала б: ці квіти передала та сама лиха людина, яка надіслала й інший химерний букет. І чи не вона винна у зникненні доктора Ватсона?　

Я злетіла вниз сходами, вискочила з дверей на вулицю, але той триклятий хлопчисько з роззявленим ротом, який ледве плентався до будинку Ватсонів, з неймовірною швидкістю чкурнув геть і вже завертав за ріг вулиці.　

А дзуськи! Від мене не втечеш! Я підхопила поділ сукні обома руками спереду і рвонула за ним.　

У мене довгі ноги, до того ж я дуже люблю бігати: я завжди ганьбила сім’ю, коли гасала довкола, лазила по деревах і загалом поводилася як дикунка. Але клята спідниця сповільнювала мене, навіть коли я підібгала її до колін, бо тепер було неможливо розмахувати руками, що додало б мені швидкості. Інші деталі мого образу теж заважали — моя голова в перуці тряслася й хилиталася з боку в бік. Певно, я скидалася на височенну ніжно-зелену гуску, яка дуже квапиться.　

Перехожі вражено витріщалися на мене. Я промчала повз якусь леді, що прикипіла до місця, затуливши роззявленого рота обома руками в рукавичках. Мовчу вже про те, як зреагували джентльмени на мої ноги, які визирали з-під спідниці. Адже, хоч леді у вечірній сукні може демонструвати відкрите декольте, однак ані сантиметра щиколотки на має визирати з-під подолу її сукні. Та мені було байдуже, який вигляд я маю і що про мене подумають. Я звернула за ріг вулиці й побачила вуличного хлопчиська, який підстрибом біг уже не так і далеко попереду.　

— Хлопче! — гукнула я до нього.　

Я наївно очікувала, що він озирнеться, зупиниться і ми гарно з ним побалакаємо, за що я дам йому пенні. А натомість він озирнувся через плече, вибалушив свої недоумкуваті очі й рвонув геть, як заєць від хортів.　

От дурний малий пройдисвіт, чого ж він так злякався?　

— Хлопче! Ану стій, дурнику! — Я чимдуж помчала за ним, легко наздоганяючи дрібного шибеника з нетрів.　

І я от-от спіймала б його, якби він не кинувся до Ковент-ґарден і не вибіг на загачену транспортом вулицю. Він мчав не тротуаром, а бруківкою, хвацько шмигляючи поміж возів із картоплею, бричок і кебів, ледве не попід копитами запряжених коней. Народжений і вихований містом, тут він мав величезну перевагу над дівчинкою із сільської місцевості, яка не звикла ухилятися від омнібусів! Він добряче відірвався, і я втратила його з виду.　

На розі вулиці, де він востаннє мелькнув, я спинилася. Обличчя моє пашіло, в грудях тисло від важкого дихання, однією рукою я досі підтримувала спідницю, а іншою поправляла перуку, яка так і шукала нагоди спорснути з моєї голови. От же триклята штукенція! Як би вона мене не дратувала, слід було завчасно нацупити її та закріпити шпильками. Мені забракло повітря, щоби процідити прокляття, які спали на думку, тож я роззирнулася навкруги, не знаючи, куди повернути.　

Я майже здалася. Правду кажучи, я таки здалася. Роздратовано зітхнувши від поразки, я нарешті опустила поділ спідниці, щоб прикрити ноги, точніше, ту його частину, яка ще не була забрьохана кінським послідом. Відтак, попри погляди виряджених, чепурненьких недільних перехожих, я обома руками взялася поправляти неслухняну перуку, намагаючись прибрати бодай якогось пристойного вигляду, й підняла її, щоби привести до ладу…　

— Не треба! — верескнув тоненький голосок.　

Я здригнулася, озираючись і шукаючи поглядом, звідки пролунав цей переляканий голос. І нарешті побачила вуличного хлопчиська, за яким щойно гналася: він витріщався на мене банькатими очиськами зі своєї схованки в одному з ящиків для продуктів, що стояли обабіч зачинених дверей крамниці бакалійника. Я стояла так, що мимоволі відрізала йому шлях до втечі, однак нізащо не побачила б його, якби він не скрикнув.　

— Ні, прошу, не треба! — верещав він.　

Від подиву я стояла як укопана, так і тримаючи перуку обома руками.　

— Що не треба? — вихопилося в мене. Я не могла второпати, чого він так злякався.　

— Не знімай свої патли! — зарепетував він. — І носа не віддирай!　

— Ага, — відповіла я, повільно й розважливо кивнувши, немов це все пояснювало.　

Видно, хлопчисько прителепкуватий, тож треба поводитися обережно. Я намагалася не робити зайвих різких рухів, ніби переді мною стояла загнана тваринка, і дозволила перуці сидіти на голові так, як їй заманеться.　

— Добре, — додала я лагідним, заспокійливим тоном. — Все гаразд. Хочеш пенні? — Я сягнула рукою в кишеню й дістала жменьку монет.　

Хлопець, почувши брязкіт металу та побачивши його блиск, ніби трохи заспокоївся. Або ж принаймні перемкнув свою увагу на монети, як я і сподівалася.　

— Я просто хочу з тобою трохи поговорити. Вилізеш звідти? — умовляла я.　

— Ні!　

— Ну, як знаєш. Тоді я залізу до тебе, якщо ти не проти.　

І я плюхнулася на тротуар перед ящиком, у якому він сховався. Гадаю, я не зробила б цього, якби була тільки втомлена — хоча ця біганина справді добряче виснажила мене, — проте абсурдність самої ситуації змусила мене так вчинити. Перехожі навколо нажахано заохали й почали сахатися мене, ніби моя дивна поведінка заразна. Лише два роки тому, під час Золотого ювілею королеви, якась леді присіла на стежці в парку Кришталевого палацу[14], щоби прикласти до свого чобітка гілочку ялиці. Невдовзі її упекли до божевільні.　

А запроторив її туди власний чоловік. І це не дивина, що жінку можуть отак відправити до психлікарні через «божевільну» поведінку, як-от читання романів, відвідування спіритичних сеансів, сварки, непослух тощо. Домовитися, щоб твою дружину схопили «викрадачі» в чорному екіпажі — цілком прийнятна практика, якщо життя з нею стало обтяжливим, тоді як розлучення може спричинити скандал.　

Тож ніколи не виходити заміж — чудове рішення, подумала я, посміхаючись і відсапуючись після гонитви. Ми сиділи віч-на-віч — я і моя «здобич», торкаючись колінами, ніби граючись у чаювання. Я спитала у брудного вуличного хлопчиська:　

— Як ся маєш? Дуже рада з тобою познайомитися. — І, ніби вибираючи цукерку, я