Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

станції, я вийшла з протилежного боку будівлі, де взяла інший кеб. Такі запобіжні заходи вже стали для мене звичними. Ніколи не можна забувати, що візників можуть допитати і що я — втікачка, а найвідоміший детектив у світі прагне спіймати мене.　

Інший візниця привіз мене на вуличку в Іст-Енді, куди заїжджало вкрай мало кебів. Тобто до будинку, де я винаймала кімнатку. Я попросила візника зачекати, а сама кинулася збирати необхідні речі, одночасно намагаючись бодай щось пояснити місіс Таппер, яка впала в розпач і не вірила мені.　

— Я поїду до тітки на кілька днів.　

— Га? — Вона підняла до вуха свою слухову трубку.　

— Я їду відвідати тітку.　

— Га? — Вона несамовито вирячила свої старі вологі очі і хоч не могла нічого второпати, однак не підходила до мене ближче. Стара стояла в проході до моєї кімнати та глипала на милу юну леді, яка набивала одягом торбу. Але ж протягом минулого місяця з цієї кімнати ледве кудись потикала носа дівчина, більше схожа на опудало. Я певна, що стара думала, ніби я геть здуріла, і зважувала, чи варто негайно викликати констебля.　

— Га? Куди їдете? О такій пізній порі?　

— Їду! Відвідати! Тітку! — крикнула я в її слухову трубку. Тримаючи торби в обох руках, я прошмигнула повз неї за двері.　

Наступного недільного ранку я знову рум’янилася, клеїла родимку, припудрювала обличчя, щоби зустріти цей день як вродлива леді. Правду кажучи, цей образ мені вже трохи набрид. Лондонські жінки, збираючись до церкви, напевно старалися менше. Та мені хоча б не довелося чепурити перуку. Я начепила її на навершник ліжка, бо до останнього не хотіла надягати цю парку й важку штукенцію. Тож перука чекала напоготові, навіть із пришпиленим капелюшком. Щоб мене ніхто не побачив без неї, я попросила похмуру домовласницю залишити тацю зі сніданком перед дверима. А тим часом сама затягнула корсет, щоб моя фігура нагадувала пісочний годинник, і вдягнула вишукану денну сукню ніжно-зеленого кольору з пишними рукавами та зборками. Сівши біля вікна й тримаючи під рукою театральний бінокль, я спостерігала з-поза мереживних фіранок за всією вулицею, а надто за будинком Ватсонів.　

Поки що треба переховуватися лише через те, що я прибула сюди поспішно. Та вже за кілька днів не матиме значення, якщо місіс Ватсон побачить мене тут. Я й сама зможу підійти до неї та розповісти, що мені страшенно пощастило побачити оголошення про вільну кімнату, адже я саме шукала нове житло. І принагідно поцікавитися, чи є якісь новини про доктора Ватсона.　

З іншого боку, я дуже сподівалася, що це чатування триватиме не довше кількох днів, бо вже за декілька годин мене охопила жахлива　 нудьга. «Гарні» вулички були аж надто тихими.　

Ріденька процесія кебів із недільною перепусткою, начищених і блискучих, ніби й справді везуть щось божественне, доставили з церковної служби мешканців вулиці й саму місіс Ватсон.　

Я зауважила, як вона на кілька секунд зупинилася, щоб погладити запряженого в кеб коня. Жінки, правду кажучи, зрідка це робили, боячись забруднити ошатне недільне вбрання. Я спостерігала за милою дружиною доктора Ватсона зі змішаними почуттями захоплення й жалю: вона вбралася в чорне, ніби вже була в жалобі.　

Після того, як усі парафіяни розійшлися по домівках, годину-дві взагалі нічого не відбувалося.　

Через деякий час з’явилася закутана в шаль згорблена старенька, яка шкутильгала від дверей до дверей, продаючи фіалки з великого плаского кошика.　

За останні пів години більше не відбулося нічого особливого.　

Вулицею прогуркотіла цистерна з водою: кінь біг риссю, красиво задерши хвоста. Гарне видовище, аж поки не стало ясно, що це саме він розкидає за собою послід. Кумедно, що цистерна з водою була призначена для миття лондонських вулиць, здебільшого вкритих таким багном, що жоден поважний слимак на них не поткнеться. Прибирання вулиць не зупинялося навіть у неділю, бо в місті було страх як багато коней і кожен залишав по собі із двадцять кілограмів гною на день. Про це мені колись розказала мама…　

«Не думай про маму».　

Аби хоч якось розвіятися, я смикнула вишукану опалову брошку, пришпилену по центру моєї сукні спереду, й дістала тонкий кинджал, схований у моєму корсеті. Опал прикрашав вершечок　 його руків’я. Я зважила зброю в руці й відчула впевненість. Скористатися цим кинджалом мені довелося лише одного разу, коли я відбивалася від душія. Інший злодій теж якось кинувся на мене з ножем, однак корсет захистив мене й завадив йому проштрикнути моє тіло. Цей випадок переконав мене у важливості корсетів. Тож я замовила собі кілька особливих, металева конструкція яких не стискала талію й не штрикала під пахвами, а натомість захищала від таких злодіїв, як Джек-Різник. До того ж корсет мав поліпшувач для бюста й регулювався на стегнах, чудово приховуючи мою цибату фігуру й слугуючи місцем зберігання різноманітних дрібничок для надзвичайних ситуацій та невеличкого стосика британських банкнот, люб’язно переданих матінкою.　

«Не смій думати про маму!»　

Квапливо запхавши кинджал назад поміж ґудзиків сукні — там, за пазухою, були сховані його піхви, я взялася подумки перелічувати, що ще я там зберігала. Бинти, ножиці, йод, запасну пару панчіх, голку й нитки…　

Внизу вулиці пройшла няня, вбрана у вишуканий синій плащ і чепчик. Одною рукою вона штовхала попереду себе візочок із парасолькою, а іншою — тримала за ручку дитинку в мереживній рожевій сукенці й білому фартушку.　

Я позіхнула.　

…Хустину, накладні локони, пенсне для маскування, лорнет із лупою, нюхальну сіль, цукерки, печиво…　

З-за дальнього рогу вулиці вискочив малий обідраний хлопчисько з величезним букетом квітів, ледве не більшим за себе.　

І я вмить забула про своє майно та нудьгу. Схопивши театральний бінокль, я приклала його до очей, силкуючись розгледіти квіти в букеті. Але хлопчисько, бодай би його, ніс букет під пахвою, та ще й догори дриґом, ніби ті квіти могли вкусити його за носа. Я не могла розгледіти жодної, тож мусила задовольнитися тим, що запам’ятала поношений картатий одяг хлопчика та його трохи дурнувате обличчя. Він зупинився із роззявленим ротом, розглядаючи номери будинків.　

Цілком можливо, що він узагалі шукає не дім Ватсонів.　

Та моє серце гупотіло, не погоджуючись із цією думкою. Дурниці. Це має бути…　

Так і є.　

Він напрочуд довго стояв навпроти будинку й вивчав його номер, а тоді піднявся сходами до дверей дому Ватсонів.　

Лише коли хлопчик нарешті повернувся до мене спиною, я змогла чітко роздивитися квіти в букеті.　

Золотий дощ.　

Дзвоники.　

Знову берізка.　

Знов пухнасті стебла спаржі.　

Гілочки тису.