Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

директора музею В. Тарновського в Чернігові, відомого історика-генеалога Вадима Модзалевського серед авторів журналу «Україна» (1914) для звільнення з посади секретаря Чернігівського дворянського зібрання.

Подвійна лояльність та ідентичність — вимушена риса суспільних умов Російської імперії. Негативи й позитиви прихованого українства

Росія не мала такого поняття, як вільний третій стан. Різночинська верства перебувала в імперії Романових під постійним контролем. Людина не могла займатися вільними професіями, перебуваючи поза межами недремного державного ока. Централізація і державний диктат нависав над інтелігенцією, як дамоклів меч. Кожна культурна одиниця в євразійській імперії мала бути чиновником якогось із відомств. І в XIX ст. діяв «Табель о рангах», запроваджений Петром І. Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський і, власне, всі діячі національного руху, були на службі у «царя-батюшки». Уже тільки ця обставина формувала явище подвійної лояльності, схиляла до національного роздвоєння, дводушності. Вона вимагала від людини бути на службі російським державником, а у вільний від роботи час, неофіційно, тишком-нишком, бути українцем.

Правила державної служби жорстоко карали симпатика українства. І коли його прихильність українству була виявлена — це було достатнім приводом для звільнення з служби і навіть жорстких та тривалих поліційних переслідувань. Людина опинялася поза межами суспільного життя з вовчим білетом. Знову потрапити на державну службу було дуже нелегкою, часто просто неможливою річчю. Відмовитися від служби і віддатися улюбленій українознавчій справі було фактично неможливо. Людина втрачала джерело непоганого матеріального життя та родинного добробуту. А на такі жертви погодитися могла далеко не кожна людина. Тоді треба було ставати або політичним емігрантом, як М. Драгоманов, або жити ізгоєм і готуватися випадковими підробітками, як це робив Б. Грінченко. Але друге стало можливим лише після ліберальних реформ російського устрою 1860-х — 1870-х рр., коли з’явилася земська форма праці.

Російська держава вміла цінувати чиновника. Він отримував значно більше за середній заробіток у сфері приватного бізнесу і, що найголовніше, міг покращувати своє матеріальне становище, працюючи на одному місці та в одній професії. На відміну від наших часів, фах (приміром, учителя середнього навчального закладу) був дуже престижним і матеріально вигідним. Оскільки потрапити на професорську посаду в університет було непросто, люди з науковими талантами активно йшли працювати до гімназій викладачами й не полишали цієї праці до кінця життя. Учительський фах мали такі знані вчені, як О. Андрієвський, В. Науменко, П. Житецький, О. Левицький, В. Ляскоронський, В. Модзалевський, В. Щербина, П. Тутковський та ін. Саме високий рівень зарплати дозволяв їм весь вільний час приділяти українознавчим інтересам, відмовлятися від гонорарів у «Киевской старине», працювати там безкоштовно, виконуючи технічну роботу. Учительський фах давав у суспільстві високе громадське становище. Педагог гімназії, працюючи 25 років, міг дослужитися до цивільного генеральського чину, кожні три-п’ять років отримувати ордени за вислугу літ і додаткові гроші.

Чи готовий був український інтелігент відмовитися від гарантованого доброту задля примарного і непевного життя публічного українофіла? У 99 % випадків — не міг. У цьому полягала психологічно-матеріальна причина подвійної лояльності. Коли М. Грушевський визначився зі своїм життєвим вибором, присвятивши себе українській справі, він облишив перспективну кар’єру російського службовця освітнього відомства і перебрався за кордон професорувати у Львівському університеті. Громадську кар’єру в Австро-Угорщині він не сподівався робити, тому залишився у російському підданстві. Але М. Грушевський цей свідомий вибір собі міг дозволити через матеріальну незалежність. А вона йому дісталася завдяки більш ніж тридцятилітній службі директором народних шкіл Терської області його батька — Сергія Грушевського, який був типовим представником української інтелігенції з подвійною лояльністю, мав сентимент до української культури, але вірою і правдою служив Російській імперії в справі просування її культурного впливу на Північному Кавказі (хоча це не заважало йому наповнювати шкільні та громадські бібліотеки Ставропольщини українськими виданнями).

Так само як і Сергій Грушевський, його сучасники Феофан Лебединцев (майбутній засновник «Киевской старини»), ректор київського університету Микола Іванишев (перший дослідник автентичного українського звичаєвого права і голова Археографічної комісії), Пантелеймон Куліш (засновник нового українського правопису) працювали на російський уряд в царині освіти на Холмщині. Разом із москвофілами-галичанами, на чолі з першим будителем західних українців Яковом Головацьким, вони фактично сприяли першому етапу русифікації цього українського Забузького краю. Царату потрібна була сила для деполонізації краю, і краще за українців ніхто на це не підходив.

Чи маємо ми за це засуджувати нашу інтелігенцію, чи повинні зрозуміти такий її вибір? Радше друге, адже їхній вибір був умотивованим рішенням. Працюючи представниками російської влади, вони сподівалися зробити корисні речі для українського корінного населення. Вимушене «колаборантство» — це доля інтелектуалів недержавної нації. Якщо навіть майбутній лідер польської політичної еміграції Адам Чорторийський був товаришем Олександра II до польського повстання 1830 р., то що вже говорити про українців. Саме в часи варшавської служби П. Куліша починаються його активні контакти з західноукраїнським національним рухом і спроба видання журналу «Правда» — першого політичного всеукраїнського часопису у Львові. Сподівання українців на плюси від державної служби в Королівстві Польському не справдилися, і всі вони за один-два роки повернулися в Україну.

З іншого боку, чи не через працю українців на Холмщині, за висловом М. Грушевського, «український маслак» холмщака виявився твердішим, ніж в інших, навіть сусідніх волинських землях. Тож акція «Вісла» 1947 р. передусім захопила саме ці українські терени.

Разом із подвійною лояльністю постала й проблема подвійної ідентичності. Що сильнішою була залежність від державної посади, то швидше людина визнавала себе «теж малоросом» та політичним росіянином.

Водночас неправомірно робити висновки про неминучість згасання українських симпатій через просування людини по драбині чиновницької кар’єри. Більше того, міцні у своїй національній свідомості люди використовували адміністративні можливості для просування української справи. Так, В. Антонович, як ординарний, а згодом заслужений професор університету Св. Володимира, виховав цілу плеяду українських істориків, підготував три генерації працівників на українознавчій ниві. Централісти неодноразово закидали В. Антоновичу дворушництво, валенродизм, неморальність. Бо, одержуючи від російського царя гроші, той виконував не російську, а українську національну справу.

Член «Старої Громади» Никандр Молчановський був водночас чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторові. І свою посаду використовував не лише для інформування українців у планованих нагінках на них з боку російської влади у Києві, але й для налагодження позитивних контактів між представниками влади царя у Києві і впливовими українцями. Саме він зробив можливим налагодження добрих взаємин між О. Кониським і В. Антоновичем, з одного боку, та генералом М. Драгомировим, керівником «Юго-Западного краю» — з іншого. Можливості чиновника Н. Молчановський, як історик та