Віктор Миколайович Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

class="p1">Крім важливих політичних акцій, які суттєво піднімали статус Богдана Хмельницького як вождя «козацької нації» та всього православного люду Русі, патріарх Паїсій неабияк прислужився гетьману і в його особистій справі — одруженні з Мотроною Чаплинською, або Геленою Прекрасною — як полюбляли називати її польські історики романтичної доби, приписуючи цій таємничій жінці провину за вибух найпотужнішої в історії Речі Посполитої козацької війни. На той час дружина чигиринського підстарости уже господарювала на хуторі Хмельницького в Суботові, оскільки пошлюблений з нею Даніель Чаплинський, довідавшись про вибух козацької війни під проводом свого особистого ворога, спішно залишив Наддніпрянщину. Відтак Богдану не довелось докладати великих зусиль, аби привести Мотрону у свій дім. Але, назвавши степову красуню своєю дружиною, всесильний козацький гетьман не міг залагодити моральні й правові аспекти свого шлюбу, оскільки митрополит Сильвестр цілком резонно при живому Чаплинському відмовлявся анулювати попередній шлюб Мотрони. Єрусалимський же патріарх, усвідомлюючи велич політичних і конфесійних задач, які мав вирішити козацький гетьман, поблажливо поставився до таких «недоречностей». Владика обвінчав Мотрону з Богданом — через заступників, бо Мотрона на той час перебувала на Чигиринщині; без розірвання попереднього шлюбу; без сповіді нареченої.

Із пізнішої промови Хмельницького стає очевидним, що під час розмови з патріархом обговорювалися й перспективи продовження війни з «ляхами». Гетьман, зокрема, стверджував, що Паїсій наказав йому «винищити ляхів». Отож, звертаючись до представників польського короля, Богдан риторично запитував: «Як же мені його не слухати, такого великого нашого старшого, голови нашої та гостя любого?»

Звичайно ж, було б перебільшенням приписувати патріархові Паїсію авторство плану відриву України від Корони Польської та розбудови керівництвом Війська Запорозького власного «панства», власної «речі посполитої». Проте й заперечувати той факт, що під впливом розмов з вищим православним ієрархом — звичайно ж, на тлі тих грандіозних перемог, які повсталі козаки здобули впродовж року, — у Богдана й визрів задум, якому судилося й стати на багато років вперед визначальним чинником історії розвитку Центрально-Східної Європи, також немає підстав.

«Не стане мені більше нога жодного князя й шляхотки в Україні».

Переяславські страхи воєводи Кисіля

Переговори королівських комісарів на чолі з воєводою Адамом Кисілем з гетьманським урядом Хмельницького щодо політичного вирішення конфлікту, що спричинив 1648 р. справжнісіньку війну між Річчю Посполитою та Військом Запорозьким, мали розпочатись у січні 1649 р. в Києві. Утім, коли 6 лютого уповноважені представники короля під'їхали під брами адміністративного центру Київського воєводства, козаки, очолювані полковником Данилом Нечаєм, не впустили їх до міста. Й уже цей факт переконливо засвідчив, що шлях знаходження сторонами порозуміння на майбутніх переговорах буде дуже складним.

Перебуваючи під Києвом, Кисіль відправив гінця до Хмельницького, запрошуючи його на переговори до Києва. Але гетьман волів провести перемовини в Переяславі. Спроба Кисіля через своїх посланців вплинути на Хмельницького та змусити його таки приїхати до Києва успіху не мала, і комісарам нічого більше не залишалося, як пристати на вимогу гетьмана.

Аби задобрити Хмельницького, воєвода не став очікувати завершення переговорів, а вже на самому їхньому початку вручив гетьману надіслані королем булаву, всипану бірюзою, та червону корогву з білим орлом і написом латиною: «Ян Казимир Король Польський». Цікаво, що латинська абревіатура королівського імені «JCRP» трохи згодом читатиметься сучасниками як «Початок нещасть Королівства Польського». Утім, на момент переговорів у. Кисіля і його товаришів не повинно було бракувати оптимізму. Песимізм додався вже після перших раундів дипломатичних зустрічей. Власне, ще під час звернення Кисіля від імені Яна II Казимира до козаків із запевненням його батьківської милості полковник Филон Джеджалій брутально обірвав промовця тирадою: «Король як король, але ви — королев'ята, князі, капостите багато... І ти, Кисіль, кістка від кістки нашої, відколовся, зв'язуєшся з ляхами!» Далі люб'язностей ставало ще менше. Вже на початку офіційних пересправ гетьман зажадав видати йому Чаплинського, котрий завдав йому особистої образи, а також покарати князя Вишневецького за всі заподіяні ним кривди козакам. Інакше — погрожував гетьман — «всій польській землі, всім сенаторам, князям, королькам і шляхті загинути».

Проте найбільше розчарування на Кисіля чекало згодом, коли 23 лютого Хмельницький, замість того аби виторговувати в короля повернення козакам раніше здобутих привілеїв, твердо заявив про свої наміри взагалі «вибити з неволі лядської весь народ руський». На закиди Кисіля та його оточення щодо козацького свавілля Хмельницький відповів: «Шкода говорити много... Виб'ю з лядської неволі весь народ руський. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: „Сидіть і мовчіть, ляхи“. Не стане мені більше нога жодного князя й шляхотки в Україні».

Будучи досвідченим дипломатом, воєвода й сенатор Кисіль стримав свої емоції та спробував таки повернути переговори в те русло, яке було вигідне новообраному королю та Речі Посполитій. Зокрема, він спробував вирішити конкретну справу обмеження козацького реєстру дванадцятьма чи принаймні п'ятнадцятьма тисячами. На що козацький гетьман саркастично зауважив:«Нащо нам писати стільки й стільки? Не стане того, буде 100 тисяч: буде стільки, скільки я захочу!»

Не продемонстрував козацький вождь і поступливості в інших питаннях, що їх ставив брацлавський воєвода. На заклик сенатора змусити своїх старшин припинити криваві переслідування шляхти та урядників (передовсім ішлося про брацлавського полковника Данила Нечая) Хмельницький різко відповів: «Я не наказував невинних вбивати, але тих, хто до нас приставати не хоче або у віру нашу хреститися... Вільно мені там правити: я там пан; я воєвода київський. Дав мені це Бог через шаблю; і що більше, шкода говорити».

Найбільше, чого вдалось досягти воєводі Кисілеві на переговорах у Переяславі, так це продовжити термін перемир'я, проголошеного ще під Замостям. До часу його завершення козацькі полки мали й надалі залишатись не тільки в Наддніпрянщині, а й на Східній Волині й Поділлі. Натомість коронній шляхті рекомендувалось утриматись від повернення у свої українські маєтки.

Чому цар «їх, православних, від милості своєї відганяє і в нашому розоренні не хоче ратними людьми допомогти»?

Готуючись до війни за право розбудовувати свою козацьку Україну, узимку — навесні 1649 р. Хмельницький розгорнув масштабну дипломатичну підготовку майбутньої воєнної кампанії, намагаючись будь-що створити широку антипольську коаліцією держав. Із цією метою він ще на початку року вирядив до Москви в посольство полковника Силуяна Мужиловського, аби той переконав московське керівництво в доцільності виступити разом з Військом Запорозьким проти супротивника, який завдав Москві таких серйозних територіальних збитків у ході Смоленської війни. Досягти успіху на цьому напрямку Хмельницький сподівався за допомогою патріарха Паїсія та його зв'язків з вищими церковними колами Російської держави. Адже відомості про той неймовірний