Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глава 5. ч.2

Поцілунок тривав лише мить, але ця мить розтягнулася для мене у вічність. Я стояла нерухомо, а всередині все вибухало і трепетало від незвіданих досі відчуттів. Для мене це було більше, ніж просто поцілунок. Це було те, що я відчувала глибоко всередині — бажання закохатись, відчути пристрасть і пізнати любов.

Денис відсторонився, але не відпустив моєї руки. Його очі залишалися прикутими до моїх, а в куточках його губ з'явилася ледь помітна усмішка.

— Це було… — почала я, але він перебив мене, поклавши палець на мої губи.

— Не треба слів, Інно. Деякі моменти не потребують пояснень, — м'яко сказав він.

Його слова звучали як заклинання, що затримало мене у цьому моменті. Я знала, що цей поцілунок щось змінив між нами, і це щось було сильним і невідворотним.

Ми стояли так ще кілька секунд, потім він обережно відпустив мою руку, але я все ще відчувала його тепло на своїй шкірі. Я зрозуміла, що мені важко говорити, і що навіть дихати в цьому моменті здавалося складним.

— Мабуть, мені час… — промовила я нарешті, намагаючись зібрати думки до купи.

— Не поспішайте, — м’яко відповів він. — Я ще не готовий вас відпустити.

Ці слова змусили мене відчути тепло в грудях, яке розлилося по всьому тілу. Я не знала, що відповісти, тому лише мовчки дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що ж тепер буде далі.

Я намагалася зібратися з думками, але серце шалено калатало, як після марафону. Відчувала, що треба йти, і знайшла в собі сили вимовити:

— Мені справді треба йти.

Мій голос звучав спокійно, але всередині все пручалося цьому рішенню. Не чекаючи відповіді, я похапцем схопила відро та швабру і майже вибігла з кабінету. Кроки віддавалися луною в порожньому коридорі, а серце билося так гучно, ніби ось-ось вирветься з грудей.

У підсобці швидко залишила все приладдя, навіть не перевіряючи, чи на своєму вони місці. Єдине, чого я прагнула — якомога швидше залишити офіс і знайти простір, щоб заспокоїтися. Поспіхом вибігла з будівлі, голосно видихнула і попрямувала до своєї машини.

Сівши за кермо, помітила, як руки тремтять. Міцно стиснула кермо, намагаючись повернути контроль над емоціями.

— Щось я занадто розійшлася, — прошепотіла я, дивлячись на свої тремтячі руки. Мій голос звучав так, ніби я намагалася переконати себе, що все під контролем.

Зробивши кілька глибоких вдихів, я трохи заспокоїлася. Вдалося приборкати внутрішній хаос, хоча думки про Дениса і той поцілунок усе ще не давали спокою.

Завела двигун і повільно рушила з парковки. Дорогою намагалася зосередитись на дорозі, але думки постійно поверталися до нього. Його слова, погляд, дотик — усе це здавалося нереальним, але залишило глибокий слід у душі.

Коли нарешті припаркувалася біля будинку, зрозуміла, що майже не пам'ятаю дорогу додому. Розум був зайнятий спогадами про те, що сталося в кабінеті. Видихнувши, спробувала відкинути ці думки хоча б на ніч, але знала, що це буде непросто.

Я важко зітхнула, відчуваючи, як думки починають вирувати, і дістала телефон. Пальці майже машинально знайшли контакт Каті. Я знала, що тільки подруга зможе допомогти мені розібратися в цьому хаосі емоцій.

— Привіт, Катю, — мій голос трохи тремтів. — Що робиш? Можемо зустрітися? Треба виговоритися…

— Привіт! Звісно, давай зустрінемось. Куди підемо? — Катя одразу ж відчула щось недобре в моєму голосі.

— Може, до кав’ярні на розі?

— Добре, я вже в дорозі. Побачимось за півгодини!

На годиннику вже була восьма вечора, але літній день все ще тримався яскравими променями сонця. Я вийшла з машини і попрямувала до кав'ярні. Думки роїлися в моїй голові, але розмова з Катею обіцяла стати виходом для всього, що накопичилося всередині.

Ми зустрілися в кав'ярні, замовили каву, і вже через кілька хвилин я почала говорити:

— Катю, ти не повіриш, що зі мною сталося сьогодні в кабінеті Дениса Захаровича… Він... Він мене поцілував! І я не розумію, що зі мною відбувається. Чому я на нього так бурхливо реагую?

Катя підняла брови, дивлячись на мене з неприхованим інтересом.

— Так ти закохалася в свого боса, Інно. Це ж очевидно.

— Що?! Ні, Катю, не може бути! Я не закохана в нього! — я заперечно похитала головою, почуваючись розгублено.

Катя лише усміхнулася, трохи нахилившись вперед.

— А скажи мені, Інно, ти взагалі коли-небудь закохувалася? Отак, по-справжньому.

Я на хвилинку задумалася.

— Ну, я була закохана в молодого Джонні Деппа, — зізналася я, трохи усміхаючись від спогадів.

Катя вибухнула заливистим сміхом, привернувши увагу кількох відвідувачів.

— Джонні Депп, кажеш? — вона ледве стримувала сміх. — А в справжнього, реального чоловіка?

Я зітхнула і похитала головою.

— Ні, не було такого.

Катя знову усміхнулася, але цього разу її погляд став серйознішим.

— От бачиш. Може, Денис — твій перший шанс на справжні почуття? Не відмовляйся від можливості, навіть якщо вона здається тобі трохи божевільною.

Слова Каті не давали мені спокою, навіть коли я повернулася додому. Її зауваження про те, що я, можливо, закохалася, змушували мене заглибитися в думки. Це правда, я ніколи нікого по-справжньому не любила. Були симпатії, але так, щоб емоції накривали мене з головою, — такого ще не було.

Я й справді ніколи не зустрічалася з жодним хлопцем. Можливо, тому увага Дениса викликає в мені такий вихор почуттів. Він дійсно привабливий, харизматичний... І це вперше, коли хтось так сильно на мене впливає.

Занурена у ці роздуми, я піднімалася сходами до квартири. Думки настільки заполонили мене, що я навіть не одразу помітила, що біля моїх дверей хтось стоїть…

Зупинилася і коли підійняла очі, і моє серце пропустило удар. Це Денис. Він стояв біля моїх дверей, спокійний і впевнений, як завжди, але з якоюсь загадковою усмішкою на вустах. Мені перехопило подих і я, як стояла, так і заверла на місці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍