Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

- Знадобився цілий рік, щоб знайти тебе... довгий, холодний, виснажливий рік. У твоєму світі сталася якась помилка, чи не так?

 - Величезна помилка, - бурмочу я.

Його очі заглядають, здається, просто мені в душу.  Мені здається, він прекрасно зрозумів, що коїться в мене на душі, і які думки метушаться в голові.

- Ти маєш рацію. Мене не навчали того, що має знати Королева.  Я навіть не знала про своє призначення. Моя магія була прихована від мене і від інших до того самого моменту, як з'явився... Король Ельфів.

Я хочу вірити, що це - не моя провина. Так чому ж я звинувачую себе за дії Марка? Адже він так вчинив зі мною... в ім'я кохання. Можливо, мене ніхто більше так і не покохає, щоб пожертвувати заради мене і собою, і іншими...

Кохання - це дуже небезпечне почуття. Адже воно змушує забути багато про що... зокрема й про обов'язок.

- Не схоже, що в тебе було право голосу в цьому питанні. Я маю на увазі не те, що Королева має право вирішувати свою долю. Я хотів сказати, що твоєї думки не запитали, коли приховували твою магію. Не можна звинувачувати себе за чужі вчинки. - Оук наливає новий напій у чашку і підносить його до мого обличчя.

- Якби я мала право голосу, все було б по-іншому. Абсолютно все.

Я опановую себе і випиваю зілля одним ковтком, здригаюся від його мерзенного смаку.

Оук забирає в мене чашку.

- Може, ви хочете щось запитати? - нарешті запитує він. - Справжня сутність короля й королеви ретельно охороняється... але я розповім вам усе, що зможу.

Це навіть більше, ніж я розраховувала. Я киваю головою, відчуваючи, як починає діяти зілля - у голові прояснюється, тіло ніби оживає, а кінчики пальців починає поколювати.

- Розкажіть мені, що сталося, коли я сіла на той жахливий трон. І чому так швидко змінилися пори року... І чому я почуваюся так, немов півроку билася в лихоманці...

Чоловік трохи поблажливо посміхнувся.

- Усі три запитання пов'язані між собою, - каже він, і між справою вкладає мене в ліжко. Я хочу відмахнутися від нього і сказати, що можу зробити це сама. Але в його аурі є щось заспокійливе. Щось, що я не хочу відштовхувати. - Ти знаєш, як були створені наші світи?

- Я знаю, що три тисячі років тому була війна. Знаю про мирний договір між людьми й ельфами. Знаю, що ельфи живуть за річкою Вільє, і володіють дикою магією. І що цією магією просякнутий Ельфійський ліс, з якого жодна людина не повернулася. Знаю, що якщо одного разу пересохне річка Вільє, дика ельфійська магія спустошить мій світ.

- Твій світ - тут, Королева, - з м'якою посмішкою виправив мене Оук.

- Так, - погодилася я, і, здається, вперше за весь час перебування в ельфійському світі посміхнулася. - Я більше не належу своєму народу, але й не належу вашому світу. Я застрягла десь посередині. Я маю почуватися сильною, але натомість почуваюся самотньою і... нещасною.

- Якоюсь мірою це так, - він розслаблено напівсидить, напівлежить на краю ліжка, і я раптом думаю про те, що він - не простий лікар. Що він - не такий уже й простий, раз так привільно почувається в королівській спальні. - Але й не зовсім правильно. Щодо самотності - впевнений, незабаром ви знайдете тут вірних друзів. Нещастя теж поняття відносне. А от щодо сили... Колись давно існував один світ. Наділені магією істоти і люди жили в гармонії. Їхні життя тривали цілу вічність. Потім цей світ був розділений на два - Царство смертних і Позамежжя. Ми, ельфи, називаємо його «світ, прихований Вуаллю» У вас його називають світом за Гранню. Потім царство смертних знову розділилося на дві частини, утворивши Середньозем'я і Світ людей. Ми називаємо ваш світ - світ під Сонцем.

- Чому - під Сонцем? - я покосилася у вікно, де на блакитному, безхмарному небі висів золотистий, наче припилений райдужною вуаллю диск Сонця.

Чоловік усміхнувся, простеживши за моїм поглядом.

- У нас ніколи не буває спекотних, посушливих днів лише тому, що Світило світить нам із вашого світу. Бачиш цей переливчастий туман? Це межа, що розділяє наші світи. З одного боку, це добре, що наші ліси й поля не знають спеки. Але зате в нас пекельно суворі й холодні зими. І якщо не зігрівати наш світ Дикою силою, ці зими можуть затягнути нас у Позамежжя. Так, як це сталося цієї зими. Кордон між нашим світом і Позамежжям потоншав настільки, що в наш світ полізли пекельні тварюки.

Я раптом згадала «п'явку», яка випала з рани Ріанни.

- Рібель, - пролунав у моїй голові дивний шепіт. Я здригнулася - але радше від несподіванки, ніж від страху.

- Що таке? - сполошився Оук. - Вибачте мені, Королева. Я зовсім забув, що ви ще дуже слабкі. Давайте продовжимо нашу розмову пізніше.

- Ні, ні, все гаразд. Просто... Мені здається, що я почала чути голоси.

- Це нормально, - ще ширше посміхнувся Оук. - Ви говорите з силами Землі.

- У них є ім'я? У цих сил?

Але ж Оук має рацію - я втомилася. Я з величезним задоволенням лягла на подушку, анітрохи не чинила опору, коли він підімкнув навколо мене ковдру, лише склала долоні під щокою, як у дитинстві.

- Ім'я? Я не впевнений. Ви чули ім'я?