Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

9

Я розплющую очі, і відразу замружуюсь - яскраве світло завдає мені справжнього болю.  Тут же намагаюся сісти - і розумію, що не можу.  Моїм тілом ніби катком пройшлися. Ніг узагалі не відчуваю, а руки ніби як і зовсім не мої.

Сяк-так вивернувшись, мені вдається перевернутися на бік.  Щоправда, видавши глухий стогін, я миттю падаю назад на спину. Відчуваю себе китом, викинутим на берег, який благає про порятунок. Благає про життя...

Шалений стогін землі, що благає про життя, одразу вривається в мій мозок, буквально розриваючи його на частини. Я стогну і закриваю вуха руками. Але вимогливий шепіт йде зсередини мене і марно його заглушати.

- Ти прокинулася, - вимовляє чоловічий голос.

Я розплющую очі, і мої руки безвольно падають на ковдру. У першу мить мені здалося, що мій розум обманює мене, і я знову опиняюся у своєму рідному ліжку. Батько сидить поруч зі мною, вичавлює мочалку, щоб прикласти до мого палаючого чола. Я кліпаю, і ілюзія зникає. Не більше, ніж спогад про щастя, якого я більше ніколи не впізнаю.

- Хто ти? - прохрипіла я.

- Оук.

Йому дуже пасує це ім'я - його довгі руки і ноги неймовірно худі, а ось плечі вражають шириною. На голові - захована під кольоровою хусткою шевелюра, яка норовить вислизнути зі свого полону. Він схожий на стародавній дуб - старий і покручений, але в ньому все одно відчувається неабияка сила.  Очі чоловіка тьмяного блакитного відтінку, і він дивиться на мене жалісливим поглядом.

- Мені не потрібен ваш жаль, - бурмочу я.

- Хочеш ти цього чи ні, але мені справді шкода тебе.

Він вичавлює воду з ганчірки в тазик, що стоїть у мене під боком, і прикладає її до чола.

- Мене лихоманить? - запитую я.

- Злегка. Це ломка. Король не каже нам твоє справжнє ім'я, тому ми обмежені в тому, що можемо для тебе зробити, - каже він тоном, сповненим докору. Будь-хто, хто виступає проти короля Хейана - мій друг, вирішую я. - Тому ми змушені використовувати більш традиційні ліки.

- І що це означає?

- Зілля, мазі, будь-які трав'яні зілля, які ми зможемо приготувати.

- Ви так говорите, ніби цього недостатньо, - я намагаюся піднятися вдруге.

Оук легко підтягує мене до масивного різьбленого узголів'я, наче я була невагомою лялькою, і підкладає під спину одну з кількох сотень подушок, що лежать на ліжку.

- Що це? - запитую, киваючи на чашку з варивом.

- Це ліки, - каже так, немов перед ним не найкраща травниця острова, а нерозумне дитя.

- І що в них? - я закочую очі.

- Настій із базиліку, імбиру та бузини.

- І все? І навіть дубового листя не додали? - я понюхала мікстуру і підняла на нього брови. І тут же додала, побачивши його сумні очі: - Вибачте, я не хотіла вас образити. Сюди варто додати кору білої верби, трохи ялівцю і кориці для смаку. - Він продовжує дивитися на мене, а я простягаю назад чашу зі зіллям: - Дозвольте запевнити вас, що я знаю, про що кажу. Це моя робота...

Це було моєю роботою... раніше. Я задихнулася, відчуваючи, як сльози підступають до очей. У мене було життя, мета, а тепер усе це... зникло.

- Чудово, - Оук ледве стримується, щоб не закотити очі, і повертається до довгого столу з сотнею різноманітних пляшечок, що стоїть біля узніжжя ліжка. Я не пам'ятаю, щоб він був там раніше.

- Як довго я ...спала?

- Близько дванадцяти годин, - каже він так спокійно, ніби в цьому не було нічого незвичайного.

- Дванадцять годин... - повторюю я. - Ви не особливо здивовані?

Не отримавши відповіді, я переводжу погляд на вікно.

Здається, що кістки ламаються, а м'язи рвуться, коли я ціною неймовірних зусиль відкидаю важку ковдру й опускаю босі ноги на підлогу.  Довга нічна сорочка з найтоншої тканини падає, прикриваючи мої ноги до самих кінчиків пальців.

- Ваша Величність!

Я не звертаю уваги на переляканий зойк Оука. Уся моя увага прикута до вікна. Похитуючись, я підходжу до нього і дивлюся на світ, що розстеляється внизу.

Сірий світ, який зустрів мене раніше, абсолютно несподівано набув яскравих фарб.

Польові квіти розпускаються плямами на тепер уже зелених полях. Я бачу нову поросль у лісах за вікном. На гілках деяких дерев уже з'явилися весняні бруньки. Фермери починають обробляти землю. Навіть небо за одну ніч перетворилося із зимового на весняне.

Це не просто дванадцять годин сну. Здається, що минули місяці з того моменту, як я ступила на ельфійські землі. Наскільки вистачає очей, природа квітує й оживає.

- Що це? - мої ноги підкошуються. Але поруч опиняється Оук. Його рука обхоплює мої плечі, і він підтримує мене, повертаючи до ліжка. Він набагато сильніший, ніж здається. - Що сталося?

- Ти не знаєш? - запитує він.- Моя Королева. З нами трапилася... ТИ.

- Що?

Оук зітхає і проводить рукою по туго закручених чорних кучерях, що вибиваються з-під хустки. Його очі засвітилися, вони бігають між мною і вікном. Зрештою він повертається до свого столу, продовжуючи змішувати нове зілля. Я з тугою дивлюся у вікно, мирячись із тим, що залишуся в невіданні. Ніхто тут не буде на моєму боці. Ніхто не відповість на мої запитання...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍