Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

- А що буде через годину? - запитую, не сумніваючись, що його довгі вуха чують мене.
Але він не зупиняється і не відповідає мені, а зникає в темному тунелі, що зяє попереду.
Прекрасно. Просто чудово. Мій щойно знайдений чоловік просто проігнорував мене і залишив наодинці з особою, яка явно має до мене...
А що, власне, вона до мене має?
Я не сподобалася їй із першого погляду? У цьому світі прийнято зі зневагою ставитися до Королеви Ельфів? Або ж вона просто ревнує Короля до мене?
Усі три варіанти можливі. І з жодним із цих варіантів я не знаю, що робити.
Це був довгий, важкий день. І схоже на те, що закінчиться він не скоро.
- Ходімо, Ваша Величність, - промовила «генеральша» крізь зціплені зуби, - Я проведу Вас у ваші королівські апартаменти.
Коли вона змахує рукою, я помічаю на її кисті рану, що ледь зарубцювалася. Її краї вже почервоніли від інфекції, що потрапила в неї.
- Я можу поглянути на це, - кажу я, не подумавши. І зовсім забувши про те, що кошик із зіллям залишився в іншому світі.
Генеральша зупиняється, кілька разів зморгує, дивлячись на мене. Нарешті вона запитує:
- На що Ви хочете поглянути?
- На вашу руку.
- Нічого тут дивитися. Це всього лише результат нещасного випадку на тренуванні, - зневажливо каже вона.
- Я бачу, що йде зараження. Ви хіба не ельф? Я гадала, що ельфи лікують свої хвороби повітрям і магією, яка витає в ньому.
- Ви - Королева, - перериває вона мене низьким і напруженим тоном. Її погляд повертається до лицарів, які все ще перебувають за кілька кроків позаду. - Зцілювати таких, як я, - це нижче твоєї гідності. До того ж, у нас є замковий лікар для таких речей.
Нижче моєї гідності - терпіти ледь прикрите ввічливими словами хамство. Але в жодному разі не зцілювати й допомагати. Ці слова суперечать усьому, що я коли-небудь знала.
Раптово сірі тони цього місця стають похмурішими і тьмянішими, якщо таке взагалі можливо. Я помітила, як сіпнулася генеральша, як рушили позаду мене ельфійські лицарі. Вони теж помітили ці зміни?
- А тепер пройдіть сюди, будь ласка.
Їй із такими труднощами доводиться вичавити із себе слово «будь ласка», наче сама моя присутність дратує її. З моїх губ зривається тихе зітхання - я не можу боротися з усім цим. Мене позбавили мого дому, мого народу, моєї сім'ї, а тепер збираються позбавити мене єдиного - людського спілкування? Ну і нехай! Найкраще, що я можу зробити на цей момент, - це спробувати вижити в цьому похмурому, ніби вмираючому світі.
Мене ведуть через незліченні зали, тунелі, переходи, більше схожі на мости, що висять у повітрі. У величезних, у кілька людських зростів вікнах видніються вежі та башточки з бійницями, мертві, покручені дерева. Світ навколо нагадує поле давно минулої битви, а замок більше схожий на фортецю, висічену прямо зі схилу гори. І мені цікаво, від чого чи від кого вона має захищати. Замок перекриває єдиний вхід до міста. Якщо місто хочуть узяти вороги, то спочатку їм потрібно зруйнувати його.
У деяких залах, біля самої підлоги я бачу входи в темні тунелі, деякі з яких закриті важкими дверима. Стіни забруднені сажею - так, ніби повз них регулярно ходять зі смолоскипами. Навіщо їм факели? Адже вони ж - чарівні створіння, які можуть запалювати вогонь із нічого і висвітлювати темряву, не розпалюючи вогонь?
- Що там? - я не можу стримати цікавості і вказую на один із темних входів.
- Це не твоя справа, - жінка зупиняється, поклавши руку на меч. - Ми йдемо сюди.
Вона вказує на місток, що завис у повітрі.
- Цей тунель веде за місто? - запитую я, вперто не помічаючи її неприязні. І того, що час від часу вона самовільно переходить на «ти».
- Так. І це тебе не стосується. А тепер ходімо.
Її солдати, мабуть, почули невисловлений наказ; тепер легіон оточує нас півколом, немов охороняючи від невидимих нападників.
Не маючи іншого виходу, я йду за нею до того, що, мабуть, є входом в апартаменти королеви.  Ще два містки, три великі зали і ми зупиняємося біля дверей, які разюче відрізняються від усіх інших. Насамперед тим, що вони ніби створені з живого кришталю. Очі стражниці спалахують яскравим блакитним світлом, коли вона дивиться на двері, а потім вона повертається до мене.
- Ці двері запечатані магією. Якщо тобі раптом заманеться тікати - у тебе нічого не вийде.
- Чому ви думаєте, що в мене буде причина тікати? - запитую я.
До речі, не погана ідея...
- Сподіваюся, такої причини не буде.
Ця відповідь не надто обнадіює. Вона натискає на двері, і вони розчиняються, ми потрапляємо на майданчик біля підніжжя довгих прозорих сходів.
- Як вас звати? - запитую я, ступаючи на першу сходинку.
Здається, вона не наважується сказати мені.
- Ви якийсь генерал?
- Ти завжди так наполегливо ставиш запитання?
Її слова жалять гостріше моїх садових ножиць, але я, здається, вже звикаю до її грубості.
- Це я ще майже мовчу, - вирішила «ощасливити» її. Потім повторюю запитання: - Отже, ви командуєте лицарями?
- Іноді, - каже вона нарешті. - Багато хто вважає мене другою королевою Вільєруара.
Нічого собі - відповідь! Та вона практично зізналася у зв'язку з МОЇМ Королем! Це змушує мене замислитися, наскільки значуща моя влада тут. Я майже відчутно бачила, як вона зважує варіанти своїх відповідей і що означатиме для неї відмова відповідати на мої запитання. А значить, вона не відкидає можливість проігнорувати мене і мої запитання.
Нехай я людина в місті ельфів, але я - їхня Королева. Я володію магією, за якою до Фалькора прийшов сам Король Ельфів у супроводі свого легіону. Я глянула на перстень на лівій руці. Упевнена, воно коштує тисячі дорогоцінних каменів. Мені раптом згадалися слова Хейана про те, що знаючи справжнє ім'я можна маніпулювати живим створінням. А моє ім'я він дізнався, тільки-но торкнувшись до мене.
Тому я нічого не відповіла генеральші, а просто простягнула до неї руку і обережно доторкнулася до зап'ястя, на якому палала запаленням рана.
Нічого в моїй голові не вибухнуло від цього дотику, ніхто не прошепотів мені заповітне ім'я цієї нахабної особи. А ось її рана раптом зблідла, знову спалахнула, шкіра на зап'ясті відчутно стиснулася, і на сходинку біля моїх ніг упала крапля... Спочатку мені здалося, що це - крапля крові. Але якогось дивного сизого кольору. Ця крапля поповзла до мене. Коли ельфи за моєю спиною раптом підняли якісь жезли і направили їх на краплинку, я ледве не закричала: не чіпайте п'явку!  Але з жезлів бризнули потоки магії. З того, як це «щось» чинило опір, скидало догори і до моїх ніг тоненькі нитки-щупальця, я зрозуміла, що ніяка це не п'явка.
Невдовзі біля моїх ніг лежала крихітна купка попелу.
Генеральша, здається, нарешті схаменулася. А може, вона зовсім і не втрачала самовладання, а просто вирішила, що від мене надто багато проблем, от і не поспішала мені на допомогу. Тільки зараз вона кинулася вперед і стала переді мною, запізно закриваючи своїми пишними грудьми.
Я бачила, що її рука, яка тримала навісу короткий меч, дрібно тремтіла. А від рани залишився лише ледь помітний слід.
Лише після того, як один з ельфів-лицарів змів крихітною волоттю попіл у витончену пляшечку, генеральша відступила від мене і повернулася до мене обличчям. Ох, як же вона була незадоволена!
- Після цього інциденту ви можете зажадати собі іншого супроводжуючого, - вимовила генеральша. І нехай її голос був абсолютно спокійним, я чомусь подумала, що вона схвильована. Або, навіть - налякана. Чим же? Тим, що я вимагатиму нового супроводжуючого? Чи боїться покарання за те, що з її вини на мене, на Королеву намагалася напасти якась гидота зі щупальцями?
- Ви скажете мені ваше ім'я? - замість відповіді запитала я.
Мені шалено хотілося розпитати її про те, що ж, все-таки, сталося. Але все ж я - Королева номер один! І тому я гордо промовчала, ніби мені й діла немає до п'явок, що накидаються на людей, та ельфів, які розмахують перед моїм носом скіпетрами, що бризкають магією.
- Ріанна, Ваша Величносте, - без вагань вимовила вона.
- Якщо й інший супроводжуючий буде таким же грубим, як ви, Ріанно... То від вас я хоча б ваше ім'я домоглася. Тож ні, дякую. Ведіть мене, куди ви там маєте мене вести... А що це була за п'явка? - усе ж не втрималася і поцікавилася.
Ріанна нічого не відповіла, але її темна шкіра змінила свій тон. Вважаю, це вона так зблідла. Ну що ж, знатимемо - від подібних створінь потрібно триматися подалі. Так, про всяк випадок.
Дійшовши до вершини сходів, я миттю забула про всі неприємності. Переді мною постала кімната з ширяючими стелями, обвішаними блискучими люстрами, що більше нагадували сталактити. Широкі сходи, по одному з кожного боку кімнати, піднімаються вгору, огинаючи зал і виходять на балкон мезоніну. Мабуть, це було найсвітліше, найтепліше за відчуттями приміщення не тільки в цьому замку, а й у всьому ельфійському світі.
Між сходами - стіна зі сріблястого скла. З тисяч крихітних шматочків ретельно викладені хитромудрі візерунки. Вони відкидають на підлогу сяючий мереживний візерунок.
- Тут завжди так тихо? - Я говорю пошепки, щоб не чути, як мій голос віддається луною в цьому порожньому просторі.
- Так.
- А хто ж піклується про замок?
- Є кілька слуг, - вона не дивиться на мене, коли відповідає.
- Де вони?
- Якщо ти їх не бачиш, це не означає, що їх тут немає. Простим людям не личить бачити Людську Королеву до її коронації. Тому персонал тут вкрай нечисленний і не потрапляє на очі.
Отже, тут є не тільки ельфи, а й люди?
- Ні, тільки ельфи. Але ми іноді називаємо себе людьми.
Жінка, як і раніше, відповідала холодно, з небажанням. Але хоча б уже не стріляла в мене роздратованим, іноді - лютим поглядом.
 - Мені шкода, якщо їм доводиться виконувати зайву роботу через брак персоналу.
 Хоча, я вважаю, за допомогою дикої магії те, що в людини може зайняти два дні, в ельфа на це, найімовірніше, піде лише година.
Мабуть, я остаточно допекла її своїми запитаннями, тому що Ріанна більше нічого не говорить, а тільки повертається до мене і чогось чекає.
Чого саме?
Потім ледь помітно зітхає і каже:
- Це ваші апартаменти. Там, - вона махнула в бік одних зі сходів, - ваша спальня.
Я придивилася - і справді, приблизно на півдорозі до балкона виднілися ще одні двері. Оскільки Ріанна мовчить і не рухається з місця, я сама вирушаю до сходів. Не грати ж із нею в витріщалки? Мені це спілкування з-під палиці вже добряче набридло.
Біля самих дверей я зупинилася і звернулася до генеральші:
- Ти чекатимеш на мене внизу?
Її очі блиснули, ніздрі затріпотіли.
- Ніхто не сміє заходити у вашу спальню без запрошення.
- Ну, тоді я запрошую тебе.
Чи то в мене розігралася уява, чи то я просто вловила її думки - мені здається, вона тільки на це й чекала.
Ріанна злетіла сходами і відчинила переді мною двері. Я навіть кліпнула від нестримного світла, що заливає кімнату. Висота стель - як перший і другий поверх мого рідного будинку разом узяті. Задню стіну прикрашають ряди високих стрілчастих вікон. Шафа більша за горище, яке я перетворила на свою спальню, ванна більша за мою лавку, і ліжко, на якому легко можуть спати п'ятеро.
- Чому все таке величезне? - запитую я.
- Усе відповідає розмірам замку. Ви звикнете до цього. А якщо якісь меблі вам не сподобаються, ви зможете придбати нові. Королева зазвичай обставляє свої апартаменти тим, що обере сама. Хейан розпорядився, щоб ви мали повний доступ до королівських скарбів і могли замовити все, що зробить ваше перебування тут комфортнішим.
Це несподівано мило з його боку. З боку Хейана, маю на увазі. Так само, як мило й те, що ця жінка в моїй присутності так підкреслено називає його на ім'я.
Мабуть, мені не потрібні його гроші, адже володіння ними має бути пов'язане з тисячею умов, до того ж, напевно, - не найприємніших.
Я вже сумую за своєю крамницею і за власним мізерним заробітком...
- Поквапся, нам ще потрібно одягнути тебе. Король не може чекати вічно. Може, ти й вийшла заміж за Короля в цих лахміттях, але на трон із червоного дерева ти в них точно не сядеш.
Її слова просякнуті огидою. А що, всім у цьому замку дозволено ТАК розмовляти з Королевою? Чи тільки цій обурливо норовливій особі?
Мабуть, я могла б спробувати зробити їй зауваження. Але буде правильніше спочатку озирнутися, прислухатися.
Після години тикання, смикання, шарпання, я, нарешті, стала відповідати її уявленню про прекрасне.
Чи варто говорити, що нитка перлів, обвита навколо моєї шиї, була довшою за мій зріст, і для того, щоб витримати її вагу, мені доводилося напружувати і ноги, і спину, і навіть - шию? Довга пишна сукня з тонкого шовку яскравого жовтого кольору категорично не пасувала до кольору моєї шкіри та очей.  Цей отруйний колір лише підкреслював глибокі синці, які залягли у мене під очима.
А намагаючись випрямити моє злегка кучеряве коротке волосся, вона посипала його зверху дивною пудрою, від якої воно збилося ковтунами і набуло дивного брудного відтінку.
Зі смаком у цієї генеральші явні проблеми - мені ідеально пасувала б сукня кольору ніжної весняної зелені. Може, навіть - персикового кольору. Але аж ніяк не лимонно-жовтого.
Я дивлюся на себе в дзеркало, притулене до стіни. І повільно закипаю. Вдивляюся у свої очі. Вони того ж кольору, як і зазвичай - кольору зелені хвойного лісу з яскравими бризками ніжного салатового і бурштинового кольорів.  Але там, де, за моїми уявленнями, раніше була рішучість, зараз оселилася порожнеча.
- Хто ви? - пробурмотіла я своєму віддзеркаленню, поки Ріанна рилася в шафі. Я не впізнаю цю жінку. Я мріяла про свободу, про ліс, про те, щоб допомагати своїм землякам. Мріяла з'їхати від батьків і збудувати власні простору крамницю та оранжерею.
А тепер... я отримала замок і корону, про які ніколи не просила, і втратила все, що коли-небудь хотіла.
Будь сильною, - кажу я собі, дивлячись у тужливі зелені очі. Я повинна докласти зусиль, щоб зробити все можливе аби знайти у своєму новому житті сенс.
- Ось, - Рінні з'являється з шафи після довгих пошуків з короною з позолоченого листя в руках. Вона тут же встановлює її мені на лоба. - Тепер ти, принаймні, схожа на королеву. Ти навіть зможеш обдурити придворних, якщо не будеш відкривати свій рот.
- Перепрошую?
- Поки я приборкувала твою гриву, з твого язика злітали такі лайки, про існування яких я навіть не уявляла. Але ж я з дитинства кручуся в казармі. Ходімо.
- Невже все моє існування буде тепер залежати від того, що ти будеш вказувати мені, куди йти й коли? - запитую я, не рухаючись із місця.
- Дуже сподіваюся, що ні, - відгукується Ріанна, вже перебуваючи на сходах. - У мене є важливіші справи, ніж няньчитися з тобою. Тож, будь ласка, скоріше освоюйся на новому місці.
- Няньчиться? Хіба можна так розмовляти зі своєю Королевою? - кажу я, кинувши останній погляд на себе в дзеркало.
Королева. Я і є королева. Якщо я повторюватиму собі це часто, можливо, я повірю в це. Може, до мене дійде, що вся ця ситуація - моя нова реальність.
- Почни поводитися як королева, і я почну говорити з тобою як з королевою. - Голос Ріанни стрімко віддалявся. - Якщо ти не знаєш дорогу до тронної зали, раджу поквапитися.
Піднявши спідниці мало не до колін, я так і роблю.
Ми знову спускаємося сходами, проходимо через нескінченну низку кімнат, піднімаємося ще не одними сходами, проходимо через бібліотеку, перетинаємо коридор, а потім піднімаємося останніми сходами в невеликий передпокій. Ріанна притискає вухо до дверей.
- Підслуховувати не личить генералу чи лицареві, або хто ти там є...
Вона кидає на мене похмурий погляд.
- Я перевіряю, чи не зайнятий він чимось важливим.
Ріанна відчиняє двері і вводить мене всередину.
Король стоїть посеред тронного залу в гордій самоті. Розміри цієї будівлі вражають, утім, як і все в цьому замку. Через величезні вітражні вікна видно пагорби й долини. Наскільки вистачає очей, усе навколо коричневе й сіре. Ліси так само безплідні, як і поля. Дерева такі ж засохлі, як і ті, що я бачила в місті. Переді мною постав холодний і жорстокий світ.
Панораму затуляють два великі трони. Трон праворуч від мене зроблений із червоного дерева. І виглядає так, ніби дерево виросло з каменю у формі крісла.
Червоне дерево різко контрастує з холодним залізним троном, на який з нашою появою опускається чоловік, такий самий суворий і байдужий, як і все, що нас оточує. Він окидає поглядом кожен сантиметр моєї постаті, примовляючи:
- Ти добре впоралася, Рінні. Схоже, навіть найгрубіший камінь можна відполірувати, - нарешті каже Хейян. Я нервово обертаю каблучку з лабрадоритом на пальці - почуваюся так, наче опинилася в судилищі, і ніяк не зрозумію, за що мене судять.
- Рада, що відповідаю вашим стандартам, - сухо кажу я, намагаючись приховати те, як мене вразили його слова.
Він підтискає губи. Від нього виходить напружена хвиля, яка ледь не збиває мене з ніг.
- Я був би вдячний, якби Ви залишили свої зауваження при собі.
- Перепрошую?
- Нам багато чого треба зробити, і найголовніше, що ви маєте пам'ятати, - це те, що в Королеви є всього лише один обов'язок, одна робота, - він вказує на трон поруч із собою. - Подивимося, чого ти зможеш досягти... Сідай.
Ріанна швидко опустила вниз голову, але я встигла помітити посмішку, що промайнула на її обличчі. Я так міцно стискаю кулаки, що на долонях залишаються сліди від нігтів.  Я не знаю, як мені вдалося стримати розчарування від думки, що я тут лише для того, щоб існувати, як лялька, посідаючи місце поруч із холодним Ельфом. Але я занадто втомилася, щоб сперечатися. Я зможу тримати рота на замку і певний час мати гарний вигляд, поки король проводить аудієнції, чи ухвалює укази, чи дивиться, як блазні танцюють на головах, чи чим там ще займаються королі ельфів.
Підбори моїх незручних, трохи тісних туфель голосно цокають по підлозі, поки я прямую до трону.
- Королеви мають витончено пливти, а не гарцювати, немов кінь.
Значить, йому можна робити образливі зауваження, а мені ні? Я нахиляю голову до плеча, стискаючи губи в чітку лінію. Він усміхається, розуміючи, що вразив мене.
- Яка дивна вимога, Хеяне, - я навмисне називаю його на ім'я. - Мені ясно натякнули, що ти маєш особливу прихильність до всього, що мешкає в стайні.
Я чую позаду обурене сопіння, і мені здається, що я бачу, як сіпається його око.
- Якщо ти хочеш, щоб ми жили мирно, моя Королева, тобі доведеться прийняти встановлені до твоєї появи правила.
Опинившись перед самим троном, я гнівно кружляю, мої спідниці розвіваються, обвиваються навколо ніг. Я сідаю на трон і в серцях вимовляю:
- Єдине, чого я зараз хочу - це забратися геть із цього вмираючого світу й опинитися подалі від чоловіка, який так легко забуває свої клятви.
Я ще встигаю відчути на собі гострий погляд Короля, побачити шоковане темне обличчя генеральші.  А потім я сідаю на трон, і мене охоплює невидиме полум'я. Магія опановує мною вдруге за день, цього разу спалюючи мене вщент.
У першу мить мій зір звужується до однієї єдиної точки, яка чомусь знаходиться у Ріанни між брів. Чую дивний шепіт, схожий на шелест листя. «Рібель» - шепоче листя. А потім межі розмиваються - і я бачу все.
Буквально все.
Я бачу коріння цього трону, справжнього дерева, що пробивається крізь товщу скель. Вони тягнуться вглиб, глибоко в землю, проникають крізь породи і русла пересохлих ґрунтових вод, тягнуться до самого серця землі.
У мене шалено паморочиться голова. Мене нудить. Я намагаюся закричати, але не можу навіть поворухнутися. Принаймні, моє тіло не рухається, в той час, як мій розум продовжує мандрувати вглиб землі. Я бачу, як один корінь торкається іншого. Спочатку я опиняюся серед дерев Руара, потім переношуся в безплідні ліси далеко від замку. Я відчуваю стогін дерев, біль трави на полях, що ламається від сухості.
Вони вмирають. Світ навколо - вмирає.
Мені здається, що я серед них - крихітний спалах життя. Кожна рослина і тварина волає до мене - дай нам силу жити.
Дай!
Дай, дай!
Їхнє коріння впивається в мене - під нігті, в живіт, у горло. Сам світ прагне до мене, і я безсила зупинити його.
Земля згорає від спраги, а я - дощ, який може напоїти її. Звірі голодні, і моя плоть - їхня їжа.
Візьми. Беріть. Мені все одно в цьому світі не раді. Навіщо мені жити? Беріть мою плоть, пийте мою силу...
Вони такі голодні, такі виснажені, що поглинуть мене, всю мене занадто швидко.
Я в'яну.
Моєї сили не вистачить ні мені, ні їм. У цьому світі всього не вистачає. Усе вмирає і волає до мене про допомогу - допомогу, яку я не знаю, чи зможу надати. Я не знаю, як її надати.
Дві руки хапають мене і виривають мене на свободу. Кігті землі розтискаються, відпускаючи мене, і стискаються, тягнуться за мною слідом, беззвучно кричачи на знак протесту. Світло повертається до мене. Очі, мої очі - знову можуть бачити. Але світ пливе в тумані. Усе надто яскраве і рухається надто швидко.
Світ перекидається, і я перекидаюся разом із ним. Жовч піднімається по горлу і бризкає на підлогу. Це перший звук, який я почула. Тепер я чую розмови, лайки, квапливі кроки.
- ...дістати... Таміор... Ні... залишся... Рібель...
Ще якісь чи то незнайомі слова, чи то імена.
Але найгучніше звучить одне єдине слово:
- Залишся. Залишся зі мною.
Дві сильні руки обхоплюють мене. Вони міцно стискають мене, стримуючи тремтіння, що стрясає мене. Я притискаюся до чогось стійкого - більш твердого, ніж сама земля. Я знайшла свою опору і змогла зробити вдих. Судомний, болісний, наповнений гіркотою вдих.
- Каталея, - це слово нашіптує мені знайомий голос. Ні, це не слово. Це ім'я. Моє ім'я. Не знаю, звідки я це знаю, але ніщо й ніколи не звучало так чудово. - Каталея, - повторює голос, проникаючи глибоко в мою душу. - Залишся зі мною, Каталея. Спокій. Спокій.
Спокій.
Це слово осідає на моїх кістках крижаним холодом. Воно поширюється по моєму тілу, не знайоме, але цього разу - неймовірно бажане.
- Заспокойте, заморозьте мене, - благаю я. - Огорніть мене льодом, холодом, чимось, що змусить зникнути цей жахливий вогонь, що палає під моєю шкірою. Заморозьте мене, або я можу померти.
- Каталея, залишся зі мною.
Я померла? Світ зникає в холодній імлі, і я теж вислизаю.
Але цього разу болю немає.