Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

закохані. Звісно, в темряві ночі я їх не помічу, а тільки-но з ними порівнююся, вони враз міцно схоплять мене за руки і кожен побіжить до своєї могили, розриваючи мене навпіл, як паперовий аркуш…

На Ворсклу я не поїхав. Слід підготуватися, зосередитись, побороти страх. Щоб відігнати думки, допомагав по господарству, міркував про майбутню програму. От коли б написати таку програму, яка не тільки корегує чи оцінює твої дії в майбутньому, а ще й може їх змінювати, тобто робити розвиток подій таким, як треба.

В ніч на суботу я майже не спав: серце стискав такий жаль за долю цих закоханих, що ледь стримався, щоб не зарюмсати. А під ранок наснилися Глибока Криниця, сільбуд, молодь, яка юрмилася на порозі після кіносеансу, очікуючи на танці. А ось і Тетяна стоїть з подругами в тіні біля вуличного ліхтаря...

Рано вранці Дмитро розбудив мене телефонним дзвінком. Він завжди ні світ ні зоря підхоплюється.

— Чого тобі?

— Ось послухай, що я вичитав. Слово «субота» походить від давньоєврейського «саббат», тобто шабаш. А що таке шабаш — ти знаєш. Уловлюєш логіку?

— Шабаш — це кінець. Так говорять, коли закінчують якусь роботу. І взагалі, Дмитрику, ти б ще зателефонував о четвертій ранку.

— Правильно. Шабаш — це кінець. Так говорять. А ще є відьомський шабаш. Розумієш, до чого я веду?

— До чого тут відьми?

— Як до чого? А розповідь Оксани? Так-от. Відьма веліла дівчатам саме в суботу вночі прийти на кладовище. Це не випадково. Тебе також несе туди саме в суботу. Слід зробити це в понеділок.

— Для мене це принципово. Тільки в суботу або ніколи.

— Шабаш, а не субота. Відпусти гальма. Чуєш, ша-ба-ш, — Дмитро просичав, як гусак.

Що він плів далі, я не розчув, бо до хати увійшли бабуся з батьком, і розмову довелось перервати.

— Ось тут твої гостинці, — після обіймів тато простягнув мені пакуночок. — Все, як ти просив.

Батько загнав у двір «Москвича», бо збирався повертатися до міста аж післязавтра ввечері. Це вельми ускладнювало ситуацію. Але про всяк випадок зателефоную Олегові й скажу, щоб увечері заїхав до мене і допоміг умовити батька, щоб той дозволив переглянути в нього вдома якийсь там фільм. Ми попередимо, що затримаємося допізна, а після кіносеансу Олег мене привезе додому. Мій візит опівночі на кладовище буде надійно замаскований. Лишилося відремонтувати ноутбук.

* * *

Молоток і пару цвяшків «сотки» я запозичив у діда в сараї. На початку десятої вечора ми з Олегом на скутері в’їхали на вигін, де біля старої верби нас уже чекали Дмитро з Оксаною. Стали обговорювати поетапний план дій.

— Спершу Олег відвезе до Глибокої Криниці мене з Сергієм, а потім повернеться, щоб забрати Дмитра, бо одній страшно залишатися на вигоні. Потім разом рушимо до кладовища, — розпоряджалася Оксана. — Ми лишаємося біля воріт. Далі Серж піде один. Цвинтар — у невеличкій виїмці, а та місцина, де ворота, — нагорі. Гадаю, що звідти нам буде зручно спостерігати за розвитком подій.

— Небо чисте, місяць уповні, видимість прекрасна, — по-діловому коментував обставини Дмитро. — А ще в мене є ідея. Я спеціально прихопив пасок з футлярчиком для мобільного телефона. Зафільмуєш, добре? Отже, Серж, озброюйся.

— Так воно тобі все і зафільмує, — засумнівався Олег. — По-перше, доволі темно, а по-друге, ти впевнений, що камера мобілки фіксуватиме події саме під тим кутом?

— Я все передбачив, — спокійно відповів Дмитро. — Вдома спеціально тренувався. В моєму «Samsung SCH–W760» є функція нічної відеозйомки. Перевірено — працює бездоганно.

Коли мене спорядили, ми з Оксаною примостилися на скутері й рушили в путь.

Темрява поглинула червоненьку цяточку «стоп-сигналу». Обручем з усіх боків давила тиша. Я стояв і тупо дивився туди, де зник вогник, а потім і завивання мотору стихло. Ніколи не міг подумати, що в світі існує ось така недоторкана тиша. Окутувала нічна прохолода. Пахло скошене сіно і нічна фіалка.

Над самим вухом відчув тепле дихання. Від несподіванки відсахнувся.

— Чого ти? — одним подихом мовила Оксана.

Я не встиг відповісти, а вона прихилилася ще ближче і доторкнулася до моєї щоки устами. На них ще тримався легкий аромат малинового варення, яке зараз варять у кожному дворі Ліщинівки. На якусь мить я скам’янів, а потім по тілу розлилося дивне відчуття легкості. Бентежне та ніжне. Немає ні мене, ні Оксани — ми разом єдине ціле, як хмаринка в небі, як крапля дощу.

— Можна я притулюся до тебе? Бо так моторошно зробилося... А ти справді такий хоробрий чи тільки вдаєш?

— Не знаю. Просто цікаво.

— Мені теж цікаво, але я не сподівалася, що буде так страшно.

— Нічого, — я обійняв її за плечі і пригорнув до себе. — Спершу потрібно звикнути до темряви, і всі страхи відійдуть геть.

— Ой, росяно як, — вона торкнулася долонею трави, вивільнившись із обіймів. — Забрьохаємося по самі вуха. Вже он хлопці їдуть.

Далеко в полі то пірнав, то виринав із темряви промінь світла скутерівської фари. На хуторі сич затягнув сумну пісню. За кілька кроків від нас у траві щось завовтузилось, зашелестіло. Оксана зойкнула. Наші погляди прикипіли до острівка високої трави та лопухів. За хвилину-другу тривожне шарудіння вщухло, і на стежину викотився їжачок, важко посопуючи носом. Ми полегшено зітхнули.

— Серж, ми з тобою спалилися! — сповістив Олег, вимикаючи двигун.

— Чому?

— Ти відремонтував ноутбук?

— Відремонтував.

— І куди ми з тобою збиралися сьогодні ввечері?

— До тебе. Дивитися кіно.

— Правильно. А ми взяли з собою ноутбук?

— Справді ж бо...

— Ну, мені-то рівнобедрено. А ти начувайся.

— Вже нічого не виправиш...

Нарешті добрели до кладовища. Місяць набрав сили. Від м’якого проміння на траву падали розмиті, нечіткі тіні дерев. Роса наскрізь промочила кросівки й холоші джинсів. Вони хлипали, холодно прилипали до литок. Раптом яскрава комета розітнула небо і згасла прямо над кладовищем. Ми завмерли, захоплено спостерігаючи явище нічного неба. Просто над головами мерехтів Чумацький Шлях, неподалік від нього — Мала Ведмедиця.

— Тримай. Тут заклинання давніх шумерів. Цей текст захистить тебе від потужних струменів негативних енергій землі й неба. Повір мені, це діє, — протуркотів над вухом Дмитро.

Похапцем тицьнув якийсь папірець і одразу ж відійшов — не хотів, щоб це помітили Олег з Оксаною.

Нічна птаха випурхнула з кущів бузку, які густо обступили ворота кладовища, й низько кружляла над нами.

— Треба було купити в Тростянці з десяток потужних петард, — важко сапаючи (він пхав скутер), мовив Олег. — Оце б смальнув, то не літали б.

Йому ніхто не відповів. Всі мовчали. Тиха та місячна ніч посеред неосяжного поля справляла гнітюче враження: з одного боку — покинутий хутір, а з іншого — кладовище.

Біля воріт зупинилися, я відв’язав від скутерівського багажника пакунок з молотком, перевірив, чи не згубив цвяхів, і пішов на кладовище.

Добре, що ми витолочили в траві стежку, бо шукав би я могилу Тетяни до ранку. То тільки на широкій дорозі здається, що місяць гарно світить, а поміж чагарниками зовсім не те. На лапатій, густій ялині, неподалік від могили Тетяни озвався сич. Йому відгукнувся ще один на протилежному боці кладовища. Кляті, наче змагались, хто кого перегорланить. Зупинився, щоб перевести дух.

Низько кружляла пташка, з кожним колом все ближче й ближче до землі. Схожа на кобця. Від могили відділяли лічені кроки. Раптом пташка різко зринула вгору, гублячись у мерехтінні зірок. Я рушив далі, та за хвилину