Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

став як укопаний: біля могили Тетяни хтось стояв. Ні, це не видіння — схилена постать людини... Мов з-під землі виринула! Кілька хвилин тому тут нікого й близько не було. В тьмяному місячному світлі стояла якась старенька, зігнута роками жінка.

Дивно, але мене не охопила ні паніка, ні страх, я навіть не подумав, щоб сховатися за розлогий кущ бузку. Стовбичив, як заворожений.

Незнайомка озирнулася довкола і схилилася над могилою. Раз так, то я першим розпочну знайомство. І взагалі, що вона тут робить? Вдихнув на повні груди повітря, щоб голосно гукнути: «Ночі доброї, жіночко! Може, вам допомогти? Га?» Та тільки ворушив устами, як німий. Спробував ще раз — дарма... Згадав про відеокамеру, і, не зводячи очей з нічної гості, намацав мобільник. Жінка відійшла на кілька кроків від могили, ледь чутно щось прошепотіла і плюнула на всі чотири боки. Ввімкнути відеокамеру я не встиг — щось тупо і боляче вдарило в потилицю. Захитався, однак встояв. Озирнувся: низько, вимахуючи крилами, прямісінько на мене летіла птаха. Єдиний порятунок — припасти до землі, прикриваючи руками голову. Тактика виявилась доброю. На цей раз тільки крилом черкнула по спині. Лежав, боячись поворушитись, бо очікував повторної атаки. Спливла хвилина-друга — тихо. Повільно підвів голову: ні старенької, ні пташки. Навіть сичі і ті перестали кричати.

З нестерпним болем у голові я здолав останні кроки до могили. Дістав з кишені цвях. Спокійно, впевнено, удар за ударом увігнав його в хрест. Поруч, у столочену траву, поклав молоток, перевів дух. Спало на думку обстежити все навколо. Жінка не приходила б сюди просто так. Може, вона з могили землю брала? Проте виявити мені нічого не вдалося.

Спробував намацати в траві молоток. Кілька разів провів рукою — катма. Ну та й грець із ним! Уже не знадобиться. Зрештою, невелика втрата. Дідусь, може, і не помітить. Повільно, сантиметр за сантиметром, обводжу руками навколо хреста. Раптом з-під лівої руки кудись щезли вогкі стеблини трави і вона опинилась в невеличкій, свіжо викопаній ямці. Туди й потрапив мій молоток, коли я недбало кинув його, як закінчив забивати цвях. Так он воно що! Незнайомка таки брала ґрунт з могили!

Виснажений, оброшений, спотикаючись, я ледь волік ноги до воріт цвинтаря.

— Живий? — схвильовано прошепотіла Оксана.

— Швидше сюди мобілку. Краще раз побачити, ніж сто разів почути, — не терпілося Дмитрові.

— Тримай. Здається, ціла, але там нічого немає, — я простягнув йому телефон і зморено опустився на землю.

— Серж, там же росяно!

— Дарма. Мене всього хоч викручуй.

— Як?! Невже нічого не зафіксував? — розчаровано вигукнув Дмитро.

— Спочатку було не до того, а потім уже і знімати нічого.

— На могилі земля ворушилась?

— А я вам скажу, що час рушати. Жахастики він розповість потім, — розпорядився Олег.

Ми йшли до хутірця. Переборюючи відчуття втоми, я звітував про результати експедиції. Потому довідався, що батько разів тридцять телефонував Олегові, оскільки не було зв’язку з моїм телефоном. Олег збрехав, що в моїй мобілці розрядився акумулятор. Тоді татко попросив Олега передати мені мобільник. Він і тут не розгубився: запинаючись, сказав, що я вийшов до вітру. Йому повірили. Через хвилин десять — знову дзвінок. Цього разу, за версією товариша, я вирішив проїхатися на скутері, бо вночі з увімкненою фарою ще не катався. А це ж так цікаво! Батько таки здогадався, що йому говорять неправду, і зателефонував ще раз. Виявилося, що я проводжаю Оксану. Зрештою, таткові брехня набридла, і він гайнув великом до Олега додому… Скінчивши переповідати про все це, Олег ультимативно заявив, що нікого не повезе назад до Ліщинівки доти, доки я не вийду на зв’язок із батьком.

Неймовірно, але мій телефон не зафіксував жодного дзвінка. Я панічно міркував, що збрехати батькові? Розповісти правду — сприйме як недолугу вигадку. Час спливав. Може, нас уже шукають усім селом? Я натиснув виклик. Батько був неговіркий: всього лише поцікавився, о котрій я з’явлюся вдома. Його спокій — це передвісник справжнього бурелому...

На початку другої години ночі ми дісталися Ліщинівки. Олег запропонував таку легенду мого зникнення: «Скажеш, що скутер зламався майже біля Тростянця. Якщо предок запитає, а чого мене не було вдома, то поясни так: ми вирішили заїхати в гості до Оксани, потім вона попросила, щоб її покатали, я не захотів, а ти… ну, і далі…»

— А далі — сандалі! Зрозуміло? — обурилась Оксана. — Що про мене подумає його батько?

— Оксано! Ти підбила Сержа на подвиги, так виручай.

— Хлопці, як не крути, однак всі наші вигадки будуть шиті білими нитками, — риречено мовив я. — Що буде, те й буде.

Прощаючись, Оксана цмокнула мене в щічку і сказала:

— Ніколи б не подумала, що харківські хлопці — найхоробріші в Україні.

— Серж, давай я тебе підвезу. Все ж таки батько не так сваритиме в моїй присутності.

— Поліція моралі! — пирснула Оксана. — На тебе чекає не менший прочухан.

— Як не є, а Олег правильно говорить, — розсудив Дмитро.

— Я ж обіцяв, що привезу тебе додому після того, як подивимось кіно. Кажу тобі, так буде краще.

У хаті світилося.

Дивно, але все обійшлося спокійно.

— Йди спати, бовдуре. Завтра ще поговоримо. Безсоромний, ми усі тут до півночі місця собі не знаходили, а йому за гулянням на телефонний дзвінок ніколи відгукнутись, — сердито буркнув тато і пішов защіпати хвіртку.

Потому я довідався, що із завтрашнього дня опиняюся під домашнім арештом: ні кроку з двору до кінця канікул. Навіть на річку заборонили їздити.

Ніч перша. День десятий

Наступної ночі трапилася біда: близько дванадцятої бабусі стало зле. Прихопило серце. Сподівалися, що попустить. Та пригоршня випитих пігулок не допомогла. Стан погіршувався: почала марити, про щось благала. Татко ходив маятником від бабусі до домашньої аптечки, то щось приносив, то відносив, постійно міряв тиск. Дідусь сидів мовчки на стільці поруч із бабусею.

Напевно, все це через мене. Не слід було швендяти ночами. Сердешна, вона переживала, от і не витримало серце. Чомусь подумалося, що коли бабусі не стане, то єдине, що лишиться після неї, — це такий горбик, безліч яких ми бачили на кладовищі.

Її дихання стало ледь чутним. Батько мацав пульс, прикладав вухо до грудей.

— Піднеси люстерко. Якщо запітніє, значить, ще дихає, — прохрипів дідусь.

— Тату, ти ж приїхав не рейсовим автобусом, а «Москвичем». Раз ні лікаря, ні швидкої немає в цьому селі — негайно везіть бабусю в Тростянець! Чого ми валандаємось? — залементував я, показуючи руками туди, де мав бути райцентр.

Це, мабуть, вивело його з оціпеніння. Він мерщій заходився готувати машину. Бабусю переклали з дивана на простирадло і понесли до авто. Мені наказали лишатися вдома. Якщо вони швидко не повернуться, то я мав поратися по господарству.

Не пам’ятаю, скільки я просидів, тупо дивлячись просто поперед себе. Сон не йшов, і я тинявся по хаті, заглядаючи у всі закутки. В залі, на столі біля телевізора, лежав ноутбук. Присів до столу, увімкнув комп і знехотя почав лазити в інтернеті: прогноз погоди, новинки комп’ютерних технологій, зазирнув до мережі ВКонтакті,