Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

в недільній школі. На противагу Еліасу, який хворобу і смерть завжди пов’язував із випробуванням, зі справедливою карою та гріхом, Еван казав про померлих, яких дочасно спіткала лиха доля, що ті почувалися обдуреними і прагнули знову повернутися до життя. Хто наділений здатністю бачити померлих, той нерідко їх помічає. На перший погляд вони виглядають як звичайні люди, але якщо до них краще пригледітись, їхні обличчя розпливаються або ж злегка мерехтять по краях. Окрім того, на вигляд вони трохи нижчі, ніж були за життя, адже смерть, як стверджував Еван, вкорочує нас, так само, як «сідає» шматок льону, коли вперше його випрати. Майже завжди мертві ходять самотою, але буває, що вони вештаються довкола цілими чотами: іноді їх бачили вбраними в строкаті однострої або в сірі плащі, поміж парканами, що відділяли поля й були не набагато вищі за них самих, коли вони крокували під тихий барабанний дріб у бік пагорбів, що здіймалися над селом. Еван розповідав, як чув від свого діда, що одного разу на шляху з Фронґастелла в Персай тому довелося зійти з дороги, щоби пропустити подібну процесію привидів, яка перегнала його й складалася з самих лише карликових істот. Вони поквапно пройшли повз нього, ледь нахилившись вперед і перемовлялись між собою писклявими голосами. На стіні над низьким верстаком, сказав Аустерліц, в Евана на гачку висіла чорна хустинка, яку дід узяв із нош, що їх проносили попри нього малі закутані постаті, і, безперечно, то був Еван, сказав Аустерліц, який мовив мені якось, що від того світу нас відділяє не більше, ніж така шовкова хустинка. І справді, за всі роки, які я провів у пасторському домі в Бала, я ніколи не міг позбутися відчуття, що від мене приховано щось цілком очевидне, що знаходиться зовсім поряд. Часом мені здавалося, ніби через сновидіння я намагаюся осягнути дійсність; а часом я гадав, що поряд зі мною крокує невидимий брат-близнюк, так би мовити, протилежність тіні. Так само й у біблійних історіях, які з шестилітнього віку я читав у недільній школі, я підозрював якийсь сенс, що мав стосунок до мене, сенс, який цілковито відрізнявся від того, що випливало з тексту, коли я водив по рядках своїм вказівним пальцем. Я досі бачу перед собою, сказав Аустерліц, як я, бурмочучи собі під ніс щось на кшталт заклинання, знову й знову читаю по складах історію Мойсея з дитячого видання Біблії з великим шрифтом, яке мені подарувала міс Перрі, коли мені вперше вдалося без жодної помилки та з гарною інтонацією розказати заданий для вивчення напам’ять розділ про змішання мов. Мені й зараз достатньо перегорнути кілька сторінок цього видання, сказав Аустерліц, щоб знову пригадати, який великий страх вселяло в мене місце, де йшлося про те, як дочка Левія сплела з папірусу кошик, просмолила його, а потім поклала в цей кошик свою дитину й сховала його біля берега серед очерету[35] — yn yr hesg ar fin yr afon[36], здається, так це звучало. А ще в історії з Мойсеєм, сказав Аустерліц, мене особливо приваблював уривок, у якому розповідалося про те, як сини Ізраїлю йшли багато днів через жахливу пустелю, де, скільки сягає око, не було

нічого іншого, крім неба й піску. Я намагався уявити собі хмарний стовп, що вказував мандрівному народові, як то було химерно сказано в Біблії, той шлях, який їм слід було пройти[37], забуваючи все довкола, я захоплено розглядав ілюстрацію на весь розворот, на якій було зображено Синайську пустелю з її голими гірськими хребтами, що насувались один на одного, і сірим тлом, яке я часом сприймав як море, а часом — як повітря, все це дуже нагадувало мені місцевість, у якій я виріс. І справді, сказав Аустерліц за іншої нагоди, розгорнувши переді мною дитячу Біблію валлійською мовою, серед цих крихітних фігурок, що населяли табір, я почувався на своєму місці. Я обстежив кожен квадратний дюйм цієї картинки, яка здавалася мені до лячного знайомою. Дещо світліша поверхня на стрімкому гірському схилі видавалася мені каменоломнею, а в паралельних хвилястих лініях я вгадував колію залізниці. Та особливо мене займала огороджена парканом територія посередині, а також наметоподібна споруда в дальньому куті, над якою здіймалася хмарка диму. Годі зрозуміти, що тоді відбувалося в мені, але табір юдеїв у пустелі серед гір був мені ближчим, ніж моє життя в Бала, яке з кожним днем ставало для мене дедалі незбагненнішим, сказав Аустерліц, принаймні так мені видається сьогодні. Того вечора в барі готелю Great Eastern він ще розповів про те, що в домі пастора в Бала не було ні радіоприймача, ні газет. Я навіть не знаю, сказав він, чи Еліас та його жінка Ґвендоліна хоч колись згадували про бойові дії на європейському континенті. Світ за межами Уельсу я не міг собі уявити. Лише з кінцем війни це поступово змінилося. Разом із торжествами з нагоди перемоги, під час яких навіть у Бала люди танцювали на прикрашених прапорцями вулицях, здавалося, що почалася нова епоха. Для мене вона почалася з того, що я, порушуючи заборону, вперше сходив у кіно й відтоді кожен недільний ранок проводив у комірчині кіномеханіка Овена, який був одним із трьох синів того Евана, що бачив духів, де дивився так звану кінохроніку зі звуком. Саме в цей час став погіршуватися стан здоров’я Ґвендоліни, спершу ледь помітно, та невдовзі з дедалі більшою швидкістю. Раніше вона надзвичайно прискіпливо дотримувалася порядку, а тепер почала занедбувати спершу дім, а потім і саму себе. У кухні вона тепер лише розгублено стовбичила, а коли Еліасу сяк-так вдавалося приготувати яку-небудь страву, вона майже не торкалася до неї. У зв’язку з цими обставинами було зрозуміло, що з осіннього триместру 1946 року, у віці дванадцяти років, мене пошлють у приватну школу неподалік від Освестрі. Як і більшість подібних освітніх закладів, школа Стовер-Ґрендж була найменш придатним місцем для підлітка. Директор, такий собі Пенрит-Сміт, який у своїй запиленій мантії з раннього ранку до пізньої ночі безцільно блукав школою, був безнадійно розсіяною і страшенно неуважною людиною, але й решта вчителів у ці перші повоєнні роки складалася переважно з найдивніших персонажів, більшості яких було вже далеко за шістдесят, або ж вони страждали на яку-небудь недугу. Шкільне життя йшло більш-менш саме собою, не так завдяки, як радше всупереч педагогам, що