Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

працювали в Стовер-Ґрендж. Воно визначалося не якимось встановленим етосом, а правилами й звичаями, виробленими багатьма поколіннями учнів, з яких деякі мали буквально якийсь орієнтальний характер. Там були представлені найрізноманітніші форми великих тираній і дрібного деспотизму, примусових послуг, закабалення, залежності, сприяння та впадання в немилість, шанування героїв, остракізму, покарання та помилування — завдяки всьому цьому вихованці, без будь-якого втручання згори, не лише регулювали свої стосунки, а й правили всім інтернатом, включно з учителями. Навіть коли Пенрит-Сміт, що вирізнявся добродушністю, через якусь справу, яку довели до його відома, був змушений дати комусь із нас різок у своєму кабінеті, могло легко скластися враження, що той, кого карали, лише на короткий час передав виконавцеві покарання своє невід’ємне право самому вершити правосуддя. А часом, особливо на вихідні, здавалося, що всі вчителі кудись виїхали й покинули в притулку, розташованому за дві милі від містечка, довірених їм дітей самих на себе. Деякі з нас бродили без жодного нагляду, тим часом інші плели інтриги, поширюючи свою владу, а дехто йшов в оснащену лише кількома лавками та стільцями лабораторію, що містилася в кінці підвального коридору й невідомо чому звалася «Червоним морем». Там на вогні старої газової плити, з якої ширився якийсь солодкавий дух, учні смажили грінки й готували яєчню з ядучо-жовтого порошкового замінника, великі запаси якого зберігалися в стінній шафі разом з іншими реактивами, призначеними для занять із хімії. Безперечно, за таких обставин у Стовер-Ґрендж було немало учнів, для яких перебування в цій школі стало суцільним нещастям. Так, наприклад, сказав Аустерліц, я пам’ятаю одного хлопчака на ім’я Робінзон, який, очевидно, був настільки непристосованим до суворого й незвичного для нього шкільного життя, що, хоч йому й було лише дев’ять чи десять років, неодноразово намагався втекти. Зазвичай він спускався вночі водостічною трубою й тікав через поля. Наступного ранку його, вбраного в картату піжаму, щораз приводив полісмен і передавав у руки директора, ніби якогось злочинця-рецидивіста. Проте для мене самого, сказав Аустерліц, роки в Стовер-Ґрендж, на відміну від бідолашного Робінзона, були не роками ув’язнення, а радше роками звільнення. Поки більшість із нас, навіть ті, хто збиткувався над своїми однолітками, відзначали в календарі дні, які ще залишалися до від’їзду додому, я волів би взагалі не повертатися в Бала. Уже з першого ж тижня я збагнув, що ця школа, попри всі утиски, була для мене єдиним виходом, тому докладав усіх зусиль, щоб освоїтися серед того хаосу численних неписаних правил і ледве не карнавального беззаконня. Великою перевагою для мене було те, що я став відзначатися під час гри в регбі, можливо, тому, що внаслідок тупого душевного болю, який постійно мені дошкуляв, я був позбавлений чутливості й умів, як ніхто інший з однокласників, схиливши голову, пробитися через ряди супротивника. Завдяки безстрашності, яку я виявляв під час цих битв, що в моїй пам’яті завжди були пов’язані або з холодним зимовим небом, або з проливним дощем, до мене було особливе ставлення, і для цього мені не довелося вдаватися до жодних інших засобів, таких, як вербування васалів і гноблення слабших. Окрім того, чи не вирішальним фактором моїх успіхів у школі було й те, що я ніколи не сприймав навчання й читання як щось обтяжливе. Якраз навпаки, дотепер я був в’язнем валлійської Біблії та гомілетики[38], тож зараз мені здавалося, що з кожною новою сторінкою, яку я перегортав, переді мною відчинялися нові двері. Я читав усе, що можна було знайти в цілком хаотично впорядкованій шкільній бібліотеці, а також те, що позичав у вчителів: географію, книжки з історії, описи подорожей, романи та біографії; до пізнього вечора я засиджувався над енциклопедіями та географічними атласами. Так поступово в моїй голові сформувався своєрідний ідеальний ландшафт, у якому арабська пустеля, держава ацтеків, антарктичний континент, засніжені Альпи, Північно-Західний прохід, річка Конго та півострів Крим поєднувалися в єдину панораму, населену всіма персонажами, характерними для цих місць. Оскільки в будь-яку мить я міг перенестися в цей ідеальний світ, байдуже, чи було то під час уроку латини, під час служби Божої або протягом безкінечних вихідних, я ніколи не впадав у пригнічений настрій, від якого в Стовер-Ґренджі багато-хто потерпав. Кепсько мені велося лише тоді, коли приходив час канікул і я мусив повертатися додому. Вже під час першого повернення до Бала на День усіх святих я не міг позбутися відчуття, що над моїм життям знову зійшла ота нещаслива зоря, яка, настільки я міг пам’ятати, постійно мене супроводжувала. За два місяці моєї відсутності здоров’я Ґвендоліни ще більше занепало. Тепер вона цілими днями лежала у своєму ліжку й незворушно дивилась у стелю. Протягом якогось часу Еліас щоранку й щовечора заходив до неї, але ні він, ні Ґвендоліна не промовляли жодного слова. Як мені тепер здається, сказав Аустерліц, то виглядало так, ніби холод їхніх сердець поступово їх убивав. Я не знаю, від якої хвороби померла Ґвендоліна, і думаю, що й вона сама не могла би цього сказати. Хай там як, але вона нічого не могла протиставити своїй хворобі, крім дивної потреби, яка охоплювала її багато разів на день і, очевидно, також і вночі, а саме — пудритися якимось видом дешевого тальку з великого слоїка, що стояв на нічному столику поряд із ліжком. Ґвендоліна так часто вживала цю дрібнесеньку, як пил, трохи масну субстанцію, що лінолеум довкола її ложа, а незабаром уся кімната й коридори на верхньому поверсі були вкриті білим шаром, який через вологість повітря швидко ставав липким. Нещодавно я знову згадав про це забілення пасторського будинку, сказав Аустерліц, коли в одного російського письменника у місці, де той описував своє дитинство і юність, я прочитав про подібну пудроманію, що дошкуляла його бабусі — панії, яка попри те, що переважно лежала на канапі й харчувалася майже винятково мармеладом та мигдалевим молоком, була наділена залізною конституцією й завжди спала з навстіж відчиненими вікнами, тож одного ранку, після того, як цілу ніч бушувала хурделиця, вона прокинулася під шаром снігу, і це не завдало їй ані найменшої шкоди. Проте в домі пастора все було інакше. Вікна кімнати, у якій перебувала хвора, були постійно зачинені, й біла пудра, яка гран[39] за граном вкрила все у домі — так, що утворилися справжні стежки, прокладені по ній, — аж ніяк не була подібна до іскристого снігу. Вона радше нагадувала ектоплазму, про яку мені одного разу розповідав Еван, мовляв, у ясновидиць