Луї Фердінанд Селін - Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін

— Яка розумова анархія!

— Мені нема чого дбати про ранг! Я не маю виднокругу, ані хмар! ніхто не зааплодує, як я здійматимуся… Я пролив кров за прапор! За найславніший! Сьомої піхотної дивізії! Він зберігається у Домі інвалідів, пошматований, як і я, з мене зірвали медаль, лишили кулю в голові і дзвін у вухах… Ніхто не заплеще в долоні, як я здійматимуся… І в землі, у казематі я без вогню, а то б посмажив брехливих стоязиких ігуан і саламандр! Гільйотини теж не маю! У мене склеюється дупа… кажу вам про свої маленькі клопоти… удень іще нічого… тут дно суспільства, арештанти, камери, кайданки… хто хоч раз того зазнав!.. лікарні, хворі, це я в курсі… війна теж… перш ніж врізати дуба, слід усього спізнати!.. без жалю!.. Ах, це самолюбство, яке несеш із собою з останнім подихом, з піднесенням! Верценгеториг! Петен! Вольтер! Бланкі! Оскар Вайльд! Лекуен! Жорес! Торез! Пан Браґе! Франциск І! Сакко! всі попередники, хоч трохи! та інші! і Латюд[39]! Хто не сидів у камері, а лиш маніриться і корчить із себе… той лиш жалюгідний пердун… балакун… що він знає… нічим не перейматися і жартувати! Балачки, брéхні, от вся машинерія!.. тому світ і лишається таким дурним…

Отже, як я уже казав: удень ще так-сяк… а от уночі! Нічні крикуни, нахабні кривдники! морські котики в неволі! А ще все відлунює! Зважте: тюрма — порожнина! все лунко! і чути усе! а ще й люті пси знадвору! Ах! Шеньє, його «Бранка»! послухав би він мою бранку напроти! З дев'яносто другої! Він би вкляк зі своїми віршами! «Єоп! Єоп!» сама себе душить… звертайтеся до Муз!.. і до гавкоту догів! Ах, я просто жахаюся ночі… Близько четвертої завивання стихають… чотири дзвіночки… суп… віконце… заходить тюремник, забирає мої аркуші, дошку, олівці, все! замикає двері кр! кр! крак! наче замикає цілий Венсенський форт!.. Три Мон-Сен-Мішелі! Як ливарник із Ле Крезо!.. І через вічко мене шпетить… Це у нього таке «на добраніч» балданською мовою… мовляв, я покидьок! смерджу!.. Гай-гай, коли це на чужій говірці, вся справа в інтонації!.. коли людина занепала, їй уже байдуже до розуміння… відразу все іде до серця напрямки! природно!.. образи, облуди, добрóти… у первісному тваринному сенсі… слова без крему…

Отож кажу вам: о четвертій усе… Ніч приходить, справжня… Ще трохи багряного в оці, потім сіре і потім чорне… Перекидаюся з табурета… Якщо приклеївся до дупи, то разом із ним… На сінник! ковдра! годиться! чекаю… Чорнота снів… Якраз для поета! п'янка туга? Без насолоди? Хай йому грець! та я, зі своїм обдаруванням? Та тю, я скаргу напишу, а що! Остобісіли «судові постанови» лише про мене! якщо про покидьків, то я їх знав чимало, тих покидьків! юрба юрбенна ще гірших ренегатів, гангрен, прищеплених від стиду, подвійних, потрійних, сорок списків! Звідників! Мене дратує, що «судові постанови» лише про мене!.. Я ніколи не був хоч кимось, лежу-пригадую на сіннику… ні амбасадором, ні міністром, ні учасникістом, ні зіркою, ні у Віші, ані в Легі[40], ані посланцем до швейцарських сирків[41], чи завтра ще ким! Ніц! ні ворожим дезертиром!

— От оцього тобі й бракує! Недоріка!

Я ніколи не розмінював засад, тих, що з бетону, ні святої віри, ні піраміди, ні домовини Наполеона, ні Аржантейського дерев'яного мосту, ні антени пані Табуа[42], ні Тулонського порту разом з водою, ні Дарланівського флоту[43] разом з дірками! Нікс! Повертаюся до подробиць… Набігли Іконоборці, сп'янілі з Чеснот, із Правди, ти ба, знайшли собі монстра на восьмому поверсі, гіршого за тиф!.. Мерщій багаття! гасу! сірки! або нічого!

Украли все, що подужали винести, і потрощили, що було затяжким!.. попалили рукописи… усе на смітник — Гіньйолів, Крогольда, Похід на смерть[44]! мої дари!

Запал століть, от він! Багаття, різанина, помийниця! Ще більше, як крадіжка! Іслам, Пор-Руаяль, Примирення і Згода, Чингізхан, атом, фосфор, це вам не абищо! Щоб спалити требник, Іліаду свиням, вилизати Діву, вставити Петрарці в дупу, все як по маслу! Сказано — зроблено! Хрестовий похід! хрестімо! Вішальники! вішаймо! Хто завагавсь — нікчема! Подумайте-но, я в тюремному підземеллі, а податкова править плату! Двадцять другий район! Десятина! Фонд конфіскованого майна! мільйони! з усіх моїх понищених писань! «Засудити на три життя, щоб відробив усі податки», а потім зітнути голову! От вам людська природа!

А найкращий доказ, що це не жарти, це те, що вони пускають з молотка материне ліжко!

Продають повітря, привидів… Аби відправити до них свого Ортензію, то спродали б його за ціною Людовіка XV! Бач, витончені, як ті горили! що мають, те і палять! Одначе скільки реверансів! Яке поклоніння ситуа-а-а-ації! то їхня верховна Богиня! глибинна сутність їхніх душ! Вони її вбивають повсякдень. Що маю ще тобі віддати, Батьківщино! Мій любий податківце! (він править з мене Петенові борги!) я пасую! Беберова шкурка не варта й ста су! Ста су? Це я розмахнувся! Розмахнувся, як у чотирнадцятому!

Сучасні люди — то справжній злочин! Якби сьогодні, вони б лишили Бастилію на місці і замкнули б там всіх нечестивих, закували б! усіх дурноголових писак, до роботи! батогом! двадцять шедеврів щодня! і начисто, і анонімно! Не спати! У вежу, арешт, хлясь, як у вісімдесят дев'ятому! Вони не забули!.. Може, вже зробили… Отут, де я тепер, наглядач страшне мурло! Геть не з тих, хто читатиме мій рукопис! Балданський йолоп! Приносить вранці мої папери і гамузом жбурляє мені межи очі… і вони ширяють по камері! і регоче, коли я рачки їх збираю… і показує, що мене розстріляють… і всі інші так само… Це у них у газетах мої фотографії, злочини й сотні подробиць… Як я продав план «Три чорти», Укську фортецю, Па-де-Кале, Ейфелеву вежу… й потаємні думки Ґамелена[45]…

Тепер вони мене бачать отут!.. і що?.. Усе доведено!.. От вона, правда речей: тюрма!.. «Він сидить!»

Мені до дупи їхні глибинні почуття! але зануда з сімдесят третьої, ото ревун! як сто віслюків! загострює мій біль! Загриз би! а писклява з сорок восьмої! Чую удари, гамсеління двічі на день… нова зміна… потім година-дві тиші, а потім знову!.. пронизливе бабське виття! дядьки гикають… Я знаю «дзвонарів», їх троє бовдурів, мов голі Геркулеси, у білих блузах, прийшли