Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     Накі згідно хитнув головою.

     – Я подумаю, як це зробити. Але не зараз.

     – Чому не зараз? – здивувалася Намі.

     – Зараз не можу, – затявся Ідзанакі.

     – Чому?

     – Бо зараз мене хвилює дещо важливіше.

     – І що це? – наполягла Вона.

     – Більше, ніж Йомі-но Куні, мене хвилюєш ти , – нарешті зізнався Накі.

     Підозрюючи, про що йтимитеться, Намі відвернулася.

     – У мене все добре, – ображено пробурмотіла Вона.

     – Поки що все добре, – поправив її Накі.

     І тут Намі розлютилася. Абсолютно несподівано для самої себе. Просто дивно, як Вона могла досі про це мовчати, але ж мовчала. А тепер терпець їй урвався. Досить з неї його прихованого невдоволення, настав час поговорити відверто.

     – Послухай, Накі, ми з тобою добре попрацювали. Наші творіння прекрасні. Мене розпирає гордість, коли я роззираюсь навколо. І ти відчуваєш те саме.

     Ідзанакі кивнув.

     – То чи варто зупинятися на досягнутому? – надихнулася Вона. – Особливо, якщо знаєш, що здатний на більше... Набагато більше! То в чому ж ти мене звинувачуєш? У тому, що я виявила сили, про існування яких і не підозрювала? Я можу наказувати вогню. Він виходить прямо звідси, – і вона поклала на живіт рожеві долоньки. – Та мене просто дрижаки беруть, коли думаю про те, чого можу досягти!

     – І що ж це таке? – сухо запитав Накі, зовсім не поділяючи її захоплення.

     Губи Намі затремтіли, а на очі навернулися сльози. Їй стало гірко. Але саме тому не варто відступати. Краще висловити все зараз, поки непорозуміння не пустило коріння надто глибоко.

     – Не знаю, – видихнула Вона. – Поки що не знаю… Щось, що принесе всім багато користі.

          Нездоров’я було схоже на море. Воно то відносило ослаблу государиню на сірих хвилях у чертоги несвідомості, то повертало її до життя, сповненого звуків і кольорів. Залишало на шовковому ліжку і відкочувалося назад – до наступного припливу.

     А втім, може вона й бачила море? Серед такого туману, який клубочився в її голові, до пуття і не розбереш. Він був темним і наступав, як хмара. Хоча згодом і в ньому стало вимальовуватися щось знайоме.

     Пелена, щільна, як стулки сьодзі, розсунулася. Десь поруч загриміли барабани, видаючи ритмічні постукування і запрошуючи  на виставу, яка тільки-но розпочиналася.

     На мініатюрній сцені, освітленій самотнім вузьким променем світла, що спускався зі стелі, сиділа пара акторів. Обличчя їх приховували гротескні маски, а над головами висів бутафорський паперовий місяць.

          Одна з масок уособлювала юнака – з глибокими чорними провалами замість очей. Інша – його супутницю, білолицю, з хижим, намальованим червоною фарбою ротом. В обох з голів звисали копи шовковистого кінського волосся.

      – О, Хотару! Кращої за тебе немає у всьому світі, – промовив юнак.

      – Ти візьмеш мене у свій дім?

      – Навіть ліпше. Я побудую тобі палац, коли стану государем.

      – Правда? – вкрадливо мовила жінка.

      – Саме так я й зроблю, – підтвердив юнак.

      Опівнічна співрозмовниця кокетливо знизала плечем, і рукав кімоно сповз з нього, оголюючи маленькі округлі груди. Простягнувши руку, юнак ущипнув її за твердий сосок. У відповідь жінка видала короткий стогін.

(Оце так! Адже раніше государиня вважала, що всі ролі у виставі виконують виключно чоловіки!)

      – Нам доведеться приховувати наші стосунки, – зауважила дама, відсуваючись. – Варто Намі-но хіме вдивитися в моє обличчя, і вона відразу ж про все здогадається.

      – Не турбуйся. Їй байдуже до тебе, – м’яко засміявся коханець.

      Обхопивши маску руками, кокетка послабила зав’язки.

      – А якщо все ж здогадається? – припустила вона. – Що нам тоді робити? А, Мікото?

      Край піднявся, і з-під маски заблищало яскраве світло.

      Барабанний бій миттєво вщух. Настав ключовий момент усієї вистави.

 Намі затамувала подих. Вона навіть заплющила очі, коли та, що грала Хотару, скинула маску! І тільки потім розплющила їх.

          Лиця під маскою не було – суцільне метушіння світлячків. Точно таких, яких Намі довелося зустріти дорогою в Асукакьо. Вони кишіли на лобі та на щоках, заповзали до рота і золотили дрібні рівні зуби.