Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     – Долі іноді складаються химерним чином. Не варто втрачати надію. Бо надія – початковий образ того, що пізніше з’явиться з Абсолюту. – Тойокумоно-но камі розтяг красиві губи в добродушній усмішці. – Вам треба повертатися, – впевнено промовив він. – Ваше прагнення залишити Серединну Країну і вирушити в Йомі-но Куні було настільки сильним, що допомогло здійснити грандіознішу подорож. Ви залишили власноруч збудований світ – і це вже само собою дивно. Ви живі. І ваш світ цілий і неушкоджений. Повертайтеся, пані Акемі. Творити тут, – Тойокумоно широко розкинув руки, щоб осягнути навколишній простір, – де немає звичних форм і видимих натхненників, вам не гоже та й неможливо. Вам нема чого тут робити. Але там, звідки ви прийшли, обов’язково знайдеться те, що шукаєте. Інакше й бути не може. Головне – впевненість у позитивному результаті.

     Пані Акемі втомлено опустила на очі важкі повіки і до того ж прикрила їх долонями.

     Світло зникло, і вона знову поринула в темряву.

      – Які кумедні «створіння», ці боги-люди!

     Товстий стовбур дерева нахилився і з тріском  повалився на землю – Ідзанамі тільки встигла ахнути. Тут і там з-під землі стирчали щербаті пеньки з нерівними зрубами. Лісоруби – а в лісі їх зібралося чимало – раз у раз перегукувалися між собою, врізаючись наточеними сокирами в зелену хащу. Звідусіль чувся веселий сміх – робота йшла на лад.

     – Ні, не створіння, – заперечив Ідзанакі, обережно переступаючи через обрубані гілки і подаючи сестрі руку. Дівчина ступала на крок позаду нього, перебираючись через завали і легко ступаючи по вологому моху. – Вони з’явилися з Абсолюту подібно до нас із тобою.

     – Вони самі себе так називають. Хіба не чув?

     – Вони помиляються. Як і багато в чому іншому..., – усміхнувся Він. – Наприклад, гадають, що створюють собі подібних. Уяви, саме так вони і вважають!

     – Народжуючи дітей? Справді, кумедно! Але вони дбають про них, – і смикнула брата за рукав, щоб зупинився і почекав, поки Вона виплутає рукава з молодого підліску. – Що ж… це непогано. Зовсім непогано! Вони дбають один про одного. Материнська та батьківська любов, сестринська та братня підтримка…, – Намі примружила очі, коли на її обличчя лягла мереживна тінь від зелених крон. – Люди зближуються. Хіба це не чудово? Між ними народжується порозуміння. Одного дня вони перестануть завдавати один одному шкоди.

     Хлопець зупинився.

     – Скільки, по-твоєму, мине часу, перш ніж вони зрозуміють, що необхідно дбати про всіх інших так само, як вони дбають про кревних родичів?

     – Тобі це краще відомо. Час – твій коник. Але одного разу це обов’язково станеться, я певна. А поки нехай все залишається, як є. Їхні переконання приносять їм більше користі, ніж шкоди.

     Ступивши під покрив старого дуба, Ідзанакі опустився на землю. Вираз його обличчя Намі не роздивилася. Та це й не потрібно. Зв’язок між ними ніколи не переривався, і вона відчувала себе точно, як Він. Недарма ж вони з’явилися разом і з’єдналися священними узами шлюбу.

     Ідзанакі виглядав пригніченим. Не придумавши нічого кращого, Намі плюхнулася поруч із братом – прямісінько в порожнє гніздо, сплетене вилізлим із землі корінням.

     – Накі любить товстющі дерева! – тоненько проспівала Вона і запобігливо зазирнула в його бурштинові очі.

     Якийсь час вони сиділи мовчки, слухаючи спів птахів і вдихаючи напоєне деревними ароматами повітря. Лісоруби продовжували працювати поруч, не помічаючи їхньої присутності. Дерева падали, принагідно приминаючи низькорослі кущі і піднімаючи в повітря хмарки грибних спор.

     Підійшовши зовсім близько до старого дуба, спітнілий чоловік зважив в руці сокиру. Погляд його оцінювально ковзав по товстому стовбуру вгору і вниз. Не бажаючи залишати насиджене місце, Накі махнув йому рукою, і той відійшов убік, забувши про свій намір.

     – Що тебе турбує? – запитала Намі. – Йомі-но Куні?

Ідзанакі посміхнувся.

     – Дурниці.

     – Ні, не дурниці. Вони там все одно, що ув’язнені.

     – Хто? – здивувався Він.

     – Люди. Так не може тривати. Мене це теж непокоїть. Скільки їм ще слід там залишатися?

     – Скільки? – хмикнув Він . – В Йомі-но Куні час майже не рухається. Так, трохи вирдиться… та нічого такого не відбувається.

     – У тому-то й біда, що нічого хорошого. Боги-люди народжують демонів. Хіба це добре?

     – Ти маєш рацію, сестро. Недобре, – погодився Накі.

     Дівчина задумливо підперла кулачком підборіддя.

     – Їх обов’язково треба визволити. Вони пропадають там даремно.