Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     – І ви вважаєте їхню поведінку проявом ідеальної гармонії? – здивувалася пані лисиця.

     – Чому ні? В Абсолюті є ВСЕ, і зло також виключати не можна, – відповів Тойокумоно. – Але ніколи не варто забувати, що він – цілий. І кожен із нас, творців, є його частиною. Таким чином, завдаючи удару по комусь іншому, бог-людина в першу чергу відчуває його на собі. Хто вбив, тому судилося бути вбитим. Хто обділив – самому зазнати збитків. Бо немає такого меча, яким можна відокремити себе від УСЬОГО і уникнути наслідків своїх дій.

     Очі пані Акемі звузилися, в них спалахнули злість й огида.

     – Чи означає це, що закон відплати за завдану кривду стосується всіх без винятку?

     – Усіх без винятку.

     – А демони? Чи це стосується їх теж? Вони винищують людей без жодного покаяння та покарання. Чи страждають вони від своїх злих вчинків?

     – Нещасні створіння…

     – Ви кажете, нещасні? А в моєму серці для них не знаходиться жалості.

     – Як же мені їх не жаліти? – розвів руками Хмарний Бог. – Вони самі є результатом злих думок та нетерпимості. Демони – створіння, позбавлені творчої іскри, які живляться людськими страхами. На відміну від своїх творців вони смертні. Чи страждають вони? Авжеж. Хоча б через  те, що їхні дні злічені.

     – Якщо хтось назветься правицею і задумає винищити їх усіх, до одного?

     – Такий не завдасть собі шкоди. Його вчинок ніхто не засудить. Демони не з’явилися з Абсолюту. Їх створили.

     – Хто ж їх створив?

     – Люди. Їх створили люди.

     Пані лисиця здивовано підняла круглі брови.

          – Ні…, – вона люто затрясла головою. – Людина на таке не здатна. Скільки б не було в її серці скверни, вона навряд чи здатна породити щось таке.

     – Чому ви дивуєтесь? У цьому немає нічого дивного. Анічогісінько! Донедавна боги-люди уявляли смерть кінцем творчого Шляху. Усі вони неодмінно потрапляли до Йомі-но Куні. І що вони там робили? Творили!

     – Та що ви кажете? – пожвавішала пані лисиця, демонструючи зацікавлення. От-от Хмарний Бог знову згадає про горезвісну таємницю, і, можливо, вона, нарешті, проникне в її суть.

     – Для натхненного творця стан неробства – неприродний, – розпалився Тойокумоно. – Припинивши існування у твердому тілі, люди прагнули повного спокою та відпочинку. Та скажу вам, розум може заснути, почуття притупитися, але натхнення ніколи! Божественна іскра продовжує жевріти в кожному з явлених богів! Тому, навіть опинившись у замкнутому просторі Йомі-но Куні, обмежені нею, люди продовжували творити – свідомо чи несвідомо, підкоряючись своїй природі. Творити, вражені мороком, порожнечею, самотністю, бездіяльністю розуму. Їх відвідували найсумніші думки, оскільки вони розуміли, що спокій триватиме вічно, й їм більше ніколи не пізнати щастя. Бо душа щаслива не тоді, коли нічого не робить, а тоді, коли зайнята улюбленою справою.

     – Значить, демони народжені зі смутку?

     – Зі смутку та самотності. З почуття неповноцінності та відчаю. Хіба мало? Одні з них залишалися біля своїх творців, у Країні Мороку, інші шукали способи покинути чертоги смерті, а діставшись Серединної Країни, бешкетували скрізь, де б не з’являлися. Щоправда, відтоді, як дещо змінилося, кількість цих калічок зменшилася. Народжуватися вони стали набагато рідше, а ті, що були, згодом загинули. Але позбутися їх усіх все-таки неможливо. Саме так…, – уклав Тойокумоно-но камі.

     Куточки губ слухачки мимоволі смикнулися. Он воно що! Хоч би які зміни відбулися, вони безпосередньо стосувалися устрою Йомі-но Куні. Але сама таємниця поки що залишалася такою.

     – Виходить, – поцікавилася вона, – сила думки людини здатна народити як щось прекрасне, так і щось жахливе?

     – Це невід’ємна якість бога, – кивнув Тойокумоно. – Будь-яке його бажання збувається, а внутрішнє прагнення зумовлює майбутнє.

     – Майбутнє?

     – Те, що пізніше буде явлено з Абсолюту. Адже там є все. Варто лише назвати…

     – Ви сказали, будь-яке…, – усміхнулася пані лисиця. – А до того я чула від вас, що душа людини безсмертна…

     – Істинно так.

     – Отже, існує спосіб воскрешати мерців одним побажанням. Лікувати їх від тілесних ран і повертати до життя.

     – Такий спосіб існує, – не став заперечувати Тойокумоно. – Але якщо дух залишив тлінну оболонку, навіщо повертати його назад? Швидше за все, він уже зайнятий будівництвом нового світу, а ви ризикуєте завадити йому. Недобре, – м’яко дорікнув їй небожитель. – Ви маєте виявити повагу до чужої праці і в жодному разі не перешкоджати, – зробив паузу і несподівано запитав: – Ви ж маєте на увазі пана Мамору?

     Пані лисиця глибоко зітхнула, але полегшення це не принесло.

     – Я ніколи не бажала пану Мамору смерті, – гірко зауважила вона.

     – Про це мені відомо. Коли його не стало, ваше серце охопила болісна туга. Груди скніли, в очах темніло від болю. А тим часом ви знали, що переживете його.

     – Людське життя коротке, – майже байдуже проказала пані Акемі.

     – Чому ж ви не побажали уточнити, наскільки?

     Рот страждальниці відкрився з подиву, але вона не видала у відповідь ані звуку.

     – Отож бо й воно, що все збулося саме так, як ви хотіли. І як хотів він. Ваші бажання співпали, – промовив божественний співрозмовник. – На жаль, вони не були ні обдуманими, ні розумними.

     На очі пані лисиці набігли сльози.

     – Його не повернути… Значить, мені самій належить нести на своїх плечах увесь тягар провини за необережні бажання?

     – Для цього потрібно мати завидну покірність. А у вас – кипуча вдача. Вам це не під силу, – підбадьорив її Хмарний Бог.

     – Що ж мені робити? Якщо життя в пані Мамору і справді згасло назавжди, що мені робити?