Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     Гучний оплеск пролунав у тиші. І знову ніякої луни. Мабуть і справді, ніякої порожнечі довкола не було. Простір, у якому перебувала пані лисиця, був щільним і містив у собі багато чого. Якщо вірити Тойокумоно – ВСЕ.

     – І ось він – доленосний момент! – урочисто виголосив бог. – Священний для будь-якого архітектора, бо саме тоді вирішується, чи стане він на Сходинку вище, чи візьметься за старе, вже випробуване. Момент, коли він завершує роботу над одним світом і створює новий.

     – Не можу повірити! – затрясла головою пані лисиця так, що волосся розкидалося по спині, а окремі пасма звисли зі скронь. – Яка нісенітниця – створювати світ, який лусне в момент смерті його творця. Лише одиниці здатні жити заради миттєвого задоволення і не думати про більше. Для цього потрібно мати особливу натуру – безтурботну. Більшість людей такою не володіють. Їм у всьому потрібний зиск – залишити по собі хоч щось варте уваги.

     – Зиск є, – відповів Тойокумоно.

     – Люб’язно прошу пояснити, у чому він полягає.

     – У постійній взаємодії, –  відповів їй Тойокумоно-но камі.

     – Он як?

     – Все ще не розумієте? Світи сполучаються з багатьма іншими подібними світами. Вони залишають слід у кожному з них – відбиток Пам’яті. Приречений світ вибухає і розлітається на безліч уламків, але пам’ять про нього залишається. Вона передається від одного живого світу іншому, зберігаючись та примножуючись. А значить, живе вічно!

     – Саме тому ви стверджували, що Пам’ять і є справжнім безсмертям? – проковтнувши почуте, підсумувала його співрозмовниця.

     – Так, – просто відповів Тойокумоно.

     – Авжеж…, – торкнувшись тонкими пальцями підборіддя, пані лисиця нахмурила гладеньке чоло. – А людина? Що відбувається з нею?

     – Вона отримує нову оболонку і починає будувати новий світ. Вмирає та народжується знову. Але, як я вже казав, так відбувалося не завжди. Тільки з деяких пір все змінилося... Тс-с-с! Це вже інша частина таємниці!

     «Таємниці?»

     – Якої такої таємниці? – наважилася озвучити питання пані лисиця.

Але Тойокумоно і не думав її видавати. Замість відповіді повернувся до звичного заняття: п-п-п-п-п...

     – Що ж, добре, – не стала наполягати вона. – Люди народжуються та вмирають. Знову і знову. Про них пам’ятають. Але чи пам’ятають вони ? Клянуся духами-прародителями, давцями всього земного добра, таких я не зустрічала на Оясіма.

     – На жаль, тут таких справді небагато. Більшість забудькувата, – коротко відповів Тойокумоно-но камі.

     – Отже, відповідь на запитання, чому так відбувається – ще одна частина…

     – …таємниці , – закінчив за неї бог.

     – Але чому? Чому ви не можете мені про це сказати?

     – Бачте, найвідданіша, найдобріша пані, пам’ять – річ набутна. І тим, хто пам’ятає, більше не загрожує забуття, бо вони набувають справжнього безсмертя. Більше я нічого сказати вам з цього приводу не можу. Вибачайте, – розвів руками Тойокумоно. – Але на втіху можу додати, що одного разу вам все відкриється.

     Від напруги спина пані Акемі здерев’яніла і почала боліти. Обравши зручнішу позу і опустившись на п’яти, вона видала протяжний стогін. Якийсь час прекрасна пані ще розмірковувала, чи варто напосідати і допитуватися про те, про що звичайному смертному знати не належить, і вирішила дати небожителю спокій. Хіба вона не дізналася більше, ніж могла сподіватися? Тепер увесь навколишній світ, увесь Всесвіт бачилися їй, як на долоні. І якщо вже вона так далеко зайшла у пізнанні устрою світу, то чи варто спотикатися об якусь дрібницю?

     О, якби її природа дозволила їй так просто відступити! Але ж ні: думки постійно крутилися навколо прихованого, немов нічні метелики, що прагнуть подолати паперову перешкоду, аби дістатися захованого за нею вогника. Бачать боги, Тойокумоно дбайливо зберігав якусь таємницю, не бажаючи ні з ким нею ділитися. І стосувалася вона чогось важливого, ґрунтовного, коли йдеться про заміну старого Порядку новим.

     У всьому Всесвіті тільки це й мало значення: збереження Порядку. Немає страшнішого гріху, ніж зневажити його. Є нечистота, а є порушення одвічних правил. І якщо від першої можна очиститися, помивши руки і прополоскавши рот, то  друге є невикупною виною. Ще не траплялося такого, щоб хтось, лише задумавши порушити існуючий Лад, не був покараний. Порядок споконвічний, і має залишатися непорушним й надалі.

     Виходячи з усього, про яку зміну устрою може йтися?

     Таємниця.  

     Та це не причина переривати розмову, яка так вдало розпочалася. Певно, можна буде підійти до слизького питання з іншого боку та обговорити післясмертя знову. Може, хоч тоді завіса трохи відкриється, і вона зможе роздивитися те, що за нею.

     – Світ, який ви описали, чудовий, – похитала головою пані лисиця. – Він сповнений любові до ближнього та турботи про нього. Але насправді… він бачиться мені  інакшим. Я не беруся судити про діяння інших богів, але стверджую: кожна людина дбає виключно про власне благо. А дбаючи про себе, здатна завдавати шкоди іншим. Ви говорите, що світ влаштований ідеально, а я знаходжу в ньому безліч вад…

     – Запевняю вас, Всесвіт такий і є – ідеальний, – заперечив Тойокумоно-но камі. – Абсолютно досконалий.

     – О ні, – не погодилася пані лисиця. – У вашому ідеальному світі люди гинуть не з власної волі. Цьому немає виправдання.

     – Але хіба я не згадував, що Чотирнадцята Сходинка по праву вважається початковою? Зізнаюся, богам-людям важко відразу створити навколо себе світ приємний та комфортний для всіх. Вони роблять багато помилок і страждають від власної недосвідченості, однак, володіють чималими душевними силами. Диких тварин вони вважають покровителями, применшуючи свій потенціал і відчуваючи з ними  тісніший зв’язок, ніж із вищими богами. Люди хижі й ненаситні, наслідують звірів та птахів. Легко впадають в оману, вважаючи, що, зневаживши чужу працю і зруйнувавши її результати вщент, матимуть з цього бодай якусь користь для себе. Так, вони здатні зруйнувати тіло іншого творця. Іншими словами, вони здатні вбити його. Все одно як нетямущі діти, які граються з піском. Один будує – інший топче. Але кажу вам – і це правда: залишаючи зіпсовану оболонку, людина отримує замість неї іншу і знову береться за творчу роботу.