Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     – Чим же зайняті в цей час інші боги?

     – Вони творять! Ніхто з них не перебуває в блаженному ледарстві, бо потреби творців, які стоять нижче за них, настільки різноманітні, що постійно доводиться створювати усе нові й нові елементи. Та вони вам добре знайомі – результати їхньої праці. Омодару-но камі і Ая-касіконе-но камі, що прийшли разом і перебувають на Одинадцятій Сходинці, створили Місяць і багато інших небесних світил, що обертаються навколо Сонця. Та й над самим Сонцем вони теж непогано попрацювали. Звичайно, не одні вони, а й багато, багато інших богів, які займають Одинадцяту Сходинку. Але чи варто мені називати їхні імена? Вам вони невідомі, зате добре впізнавані іншими людьми, які живуть за межами Оясіма.

     – Хіба так важко вимовити їхні імена? – здивувалася пані лисиця. – Прошу вас. Я б віддала їм шану.

     – У цьому немає великої потреби. Ці боги скромні за своєю природою.

     – Але вони запалили сонце і зірки і заслуговують на повагу, залишаючись невідомими, – не погодилася пані лисиця. – Мені здається, скромність тут зайва …

     – Їм достатньо подяки від тих, хто знає їхні імена, запевняю вас, – заспокоїв її небожитель. – Однак якщо ви хочете вшанувати їхню працю, шануйте всіх небесних покровителів, яких при вас будуть  згадувати. Чужих богів немає, як і чужої віри. Давці усякого добра не знають державних кордонів і не обмежені ними.

     – Якщо все саме так, як ви кажете, обіцяю надалі не вирізняти нікого поміж богів і буду ставитися до них усіх  однаково – із повагою, – пообіцяла пані лисиця.

     – От і добре, – задовольнився її відповіддю Тойокумоно.

     – І все ж... Ніяк не можу збагнути... У Серединній Країні проживає так багато людей, і кожен господарює у своєму власному світі?

     – Виходить, що так.

     – Чи багато сонців потрібно, щоб висвітлити всі світи? Скільки місяців і зірок, щоб усі могли споглядати велич Всесвіту?

     – Не так багато, – посміхнувся Хмарний Бог. – Не так багато. Мільйони людей спостерігають одне й те саме сонце. Бачте – о, тепер ви справді бачите, – світи прилягають один до одного. Отже, немає жодної потреби створювати для одного світу одне небо, а для іншого – інше. У місцях, де їхні грані дотикаються, все стає спільним – і небесні тіла у тому числі.

     – Але чи не шкодить їм це?

     – У жодному разі. Цілісності світів ніщо не загрожує. Вони міцні. Відсутність порозуміння між богами-людьми і часті чвари – найкраще цьому підтвердження. Люди живуть відокремлено, перебуваючи у замкненому просторі власної свідомості – власноруч створеному світі. Тому їм важко зрозуміти потреби інших. Хочете знати, кого вони мені нагадують? – пані лисиця кивнула. – Метеликів, які не встигли вибратися з тісних коконів. Кожна людина має невидимі крила. Одного дня вона їх розправить і, повіривши в те, що може літати, піднесеться над несуттєвим.

     – Вони стануть на Сходинку вище?

     – Так, і будуть підніматися все вище та вище!

     Райдужні бульбашки потягнулися вгору суцільним потоком. П-п-п-п-п!

     – Що ж відбувається на Десятій Ступені?

     – Десятій..., – Тойокумоно видав тонкий смішок. – На Десятій боги впорядковують зірки, збираючи їх у грона.

     – А на Дев’ятій?

     – Якщо велику кількість світів уявити у вигляді ікри летючої риби, то боги Дев’ятої Сходинки переймаються тим, щоб лоно, в якому їй належить розвиватися, було зручне і ціле. А все тому, що там УСЕ має поміститися – усе, що створено до них.

     Рот пані лисиці відкрився, готовий вивергнути наступне запитання, але Тойокумоно грізно підняв руки.

     – Не треба більше питати, – сказав він. – Ви розумна, але зрозуміти мої пояснення вам буде не під силу. Та й не потрібно це. Щоб задовольнити вашу цікавість повністю, я розповім, що відбувається на Першій Сходинці, і на цьому закінчимо. О, це набагато цікавіше, ніж перебирати їх одну за одною. Отже, слухайте – це важливо, бо зараз я розповім вам про кінець усякого благополучного Шляху. – Покірна, пані лисиця затамувала подих. – На Першій Сходинці боги видобувають з Абсолюту щось нове. Ця Сходинка – остання, тому вони не мають можливості користуватися тим, що дають інші творці, які стоять вище. Я маю на увазі апогей творчості – найвищий його ступінь – викликання з Абсолюту того, що ніколи не було виявлено раніше і що ще знадобиться. Ох, ще й як знадобиться! Для того, щоб це зробити, потрібно осягнути все, злитися з усім і знову відчути себе неподільною частиною Абсолюту, аби знайти в ньому шукане, – урочисто закінчив він. – Чому ви смієтеся, шановна пані? Мої слова не викликають  у вас довіри?

     – Що ви, я вірю усьому, що почула від вас, – знизала плечима пані лисиця. – Але точно знаю, що богові-людині ніколи не досягти Першої Сходинки Творчості.

     – Чому ви так думаєте? – здивувався Тойокумоно.

     – Він не схожий на інших богів. Він смертний. Чого він може навчитися за таке коротке життя та як піднестися? Зрештою він осиротить світ, який сам і створив.

     – Цього не станеться, запевняю вас, – похитав головою Бог Рясних Хмар. – У тому-то й різниця! На відміну від своїх творінь, вік яких злічений, творець – безсмертний. Такий Закон. Тіло для нього – одяг. Воно зношується, як би про  нього не дбали, а лахміття – непотрібне, якщо не може прикрити наготу. Адже так? За ним не варто жалкувати. Його потрібно позбавлятися, і смерть – слушний привід. Людина вислизає з тіла, як зі зношеної сукні, але вся біда в тому, що, перебуваючи без твердої оболонки, працювати з грубим матеріалом більше не може.

     – Хіба я не стверджую те саме? – самовдоволено промовила жінка. – Людина вмирає, і душа її вивільняється. Подальша доля її творінь заслуговує на жалість.

     – На жалість? – повторив Тойокумоно. – Тут нема про що жалкувати. Ваша правда, світ, залишений творцем, завмирає. Він не розвивається і врешті-решт лопається!