Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

Романа завмерла.

– Стривай, другого жовтня? – повільно, та все ж дійшло.

Бож без додаткових пояснень передав квитки. Київ–Смоленськ, Смоленськ–Москва. Друге жовтня. І білети назад.

– Четверте, – Романа підвела погляд на боса. Той стояв із суворим виразом обличчя, та в очах стрибали біси. – Аж четвертого назад? Тобто, я буду в Москві, – повільно, пояснюючи радше собі, аніж Божу, – третього і четвертого? Твоя презентація другого. І майже два вільних дні після?

– Ти ж цього хотіла? – врешті промовив найкращий начальник року.

З першого  по четверте жовтня в Москві проводилась виставка «СвітГри». Цілий поверх одного з найбільших виставкових центрів країни мали заповнити новинками комп’ютерних ігор, техніки та представниками відомих розробників та дизайнерів! І все це додатково об’єднувалось із американською виставкою ComicCon, яка представляла стенди з коміксами та всіма варіантами розваг, пов’язаних із ними. Площадки з косплей-шоу, тематичні майданчики, фото- та ігрові зони. Потрапити туди бажали всі ігромани, косплеєри та повернуті на коміксах фани.

Це була Мрія, яку Романа плекала вже другий рік поспіль, як тільки виставка почала проводитись на території Київської Русі. Звісно був шанс, що після більшої популяризації її проведення перенесли б кудись до Центральної губернії. Але до цього ще дожити треба було. А тут… вже.

– Бож! – кинулась на шию начальника. – Ти кращий! Ти знаєш це? Так? Найкращий!!

Стипендії для Києва не вистачало ніколи. Надто дороге життя в столиці зумовлювало вельми поширене явище, коли студенти вже з першого курсу починали підробляти на стороні. Принеси-подай, потримай, приглянь. Підприємці легко знаходили куди і як підв’язати хоч і недосвідчену проте дешеву робочу силу. До третього курсу практично кожен другий студент мав постійне робоче місце. І якось так пішло, що робоче відрядження стало універсальною відмазкою за пропущені пари. А якщо діяльність чи причина відрядження при цьому була хоч якось пов’язана з темою навчання, викладачі могли ще навіть додатковий бал нарахувати!

Звісно, вимагались дублікати всіх документів, окрім тих, що були пов’язані з грошима. І в останні роки деканат став додатково перевіряти надані дані (лікарняні й ті підробити було важче). Але з легкої руки Божа, Романа могла б цим не перейматись!

– Розважся там, – хмикнув, відчіпляючи від себе дівчину. – Але звіт за камери чекаю! Цікава пропозиція, справді цікава.

***********************************

Кімнати, які займав княжич були виконані в зелених кольорах. Зелені гардини, тканинні шпалери із зеленим орнаментом, зелені килими. Нефритовий нічник з розшитим зеленою ниткою абажуром. Малахіт в оздобленні каміну вітальні. Картини з лісовими пейзажами на стінах. Дизайнери використали безліч відтінків зеленого, аби гармонійно вплести його в загальний інтер’єр палацу. І все це лише тому, що на одній з виставок Ярослав замовив собі напрочуд зручний, оригінальний диван оливкового кольору.

Диван княжич обожнював, зелені кольори терпів.

– І треба робити ось такий замах. Це правильний кут? Скажи? Бо Гліб постійно виправляє, що я не так все роблю, – Святослав завмер посеред кімнати із піднятою шаблею. Хлопчина вже встиг вимитись і перевдягнутись. І тепер активно ділився своїми досягненнями в якості джури.

– Ти надто замахуєшся, – підійшов до брата і трохи опустив його руку. – Це типова помилка.

Святослав скривився, на що Ярослав тільки посміхнувся. Вкотре. Молодший княжич був нетерплячою і активною дитиною. Він хотів всього і одразу. Одразу вправно стріляти з лука прямо в яблучко, одразу оволодіти шаблею. Одразу перемогти в дуелі. При цьому в хлопця не завжди вистачало терпіння на прості, але потрібні для успіху вправи.

– Як Гліб із тобою справляється?

– Замовлені напої! – до вітальні увірвався Олег, і Святослав одразу перевів увагу на нього, уникаючи питання. – Сподіваюсь ваша матінка мені шию не намилить за них?

– Чого б це? – хлопчисько всунуло шаблю в руки брата і чкурнуло через столик на диван. Мало не збивши залишений ноутбук на підлогу. – Гарячий шоколад – ідеальний напій для осіннього вечора.

Ярослав мовчки повернув зброю в піхви. І пішов вішати їх на стіну, звідки вони були стягнуті братом. Олег тим часом обережно розставляв десерти та напої, з пересторогою поглядаючи на нетерплячого молодшого княжича.

– Напій може й ідеальний. Але пам’ятаю, була у вас шалена алергія на шоколад. Ви ставали за кілька хвилин червоним як стиглий помідорчик. Хоча через висип більше нагадували огірок. І тоді…

– Замовкни! – підскочив Святослав. І потягнувся затулити рота нахабі. Олег з удаваним переляком відсахнувся.

– Але ж він правий, – між тим погодився Ярослав. – В тебе була сильна алергія на шоколад, через що він перебував під суворою забороною. – Шабля зайняла своє місце. – І ти справді ставав схожим на червоний огірок, коли все ж з’їдав його.

– Але зараз я його можу їсти нормально. Стільки, скільки схочу, – заканючив, всідаючись назад на диван. Зрештою, шоколад не забирали. Просто тішились з його минулого нещастя. Бо ж як інакше назвати заборону на шоколад?

– Гаразд, – без проблем погодився Олег. І виставив перед молодшим княжичем величезний келих з запашним гарячим шоколадом. – Без маршмелоу, бо вам він наче не подобається.

– Ненавиджу мармелад, – підтвердив хлопчисько підтягуючи напій поближче. – То ти справді летиш у Москву? – змінив тему. – От би і мені з тобою.

– Тобі замало занять із Глібом? – присів на улюблений диван. – Ти ж тільки повернувся з Хортиці. – Собі він також замовив гарячого шоколаду. Раптом закортіло солодкого. Мабуть через настрій.

– До чого тут. Там же ComicCon відбудеться! – очі княжича запалали. – Ти ж підеш туди? Так?

Якби ж.

– Ні, – коротко. Наявність в супроводі дружини практично нівелювала всі його можливі спроби вчинити по-своєму. Хоча бажання було. І настрій взяти і втекти на прогулянку, лишивши охорону в дурнях, все ще зберігався.