Євгеній Шульженко - Гра почалась ІІ, Євгеній Шульженко

До холу зайшов Микола та розповів всім дітям про справи оселі Сонця. Не забув про розвідку. Навколо гуртожитку, в якому жили хлопці та дівчата, не помітили більше ніяких угрупувань дітей. До житлового комплексу не заглядали, та чули сміх з арки. Продукти спокійно зібрали да доставили до оселі Сонця. Потроху почали заносити дорослих з вулиці до нічного клубу. Дійсно, було враження як в фільмах про стрілянину – купа трупів після розборок. Не дуже приємна картинка.

Поки Микола розповідав, всі мовчали. Деякі хлопці та дівчата тихо собі шептались, та не порушували загальної тиші. В цей момент, тишу розірвала мелодія. Всі діти повернулись на звук та побачили хлопця з чимось в руках. Це був Ваня, дев’яти років худий та низький хлопець, з хитрими очима.

Я щось тебе не бачила на другому та третьому поверсі, - сказала Валя, що весь день тягала сплячих дітей, - ти мав бути в моїй групі. А мені байдуже, - відповів Ваня, піднявши телефон ближче до обличчя, - Я не збираюсь виконувати ваші правила. Звідки в тебе телефон? – спитав Микола, вставши з дивану та засунувши руки в кишені штанів, - Де ти його взяв? На вулиці знайшов, - відповів Ваня, не відриваючись від гри, в яку грав, - на лавці лежав. От я і взяв собі. Прямо на лавці і лежав? – спитав всміхаючись Степан, - чи на лавці лежала людина, а в кишені був телефон? А яка різниця? – підняв голову Ваня, - людина то спить, навіщо йому телефон?

Микола підійшов до хлопця та вихопив телефон. Ваня підскочив та витяг з кишені ніж. Миттєво натиснув кнопку та ніж розкрився. Різким рухом зробив випад в сторону ватажка. Микола відскочив та точним ударом ноги, вибив ніж з рук нападаючого. В цей же момент, Рома підскочив до Вані та вдарив у сонячне сплетіння. Хлопець впав на підлогу та почав хапати ротом повітря. Діти побачили сльози, що з’явились у нього на обличчі.

А тепер послухай мене уважно, - Микола змінився в обличчі, схопивши Ваню за футболку, - або ти з нами, або вали звідси. Зараз відкриємо вхідні двері, викинемо тебе і йти хоч на всі чотири сторони. Я тут жив і буду жити, - уперто та через силу відповів Ваня, - ти мені не начальник. Ну добре, - несподівано погодився ватажок оселі Сонця, - жив тут, будеш жити й надалі. Степан, ти знайшов ключі до підвалу? – Микола звернувся до свого радника.

Степан всміхнувся, дістав ключ від підвалу та показав ватажку. Микола повідомив всім, що тепер в оселі Сонця буде невелика в’язниця для тих, хто порушує правила, встановлені самою оселею. Терпіти вибрики ніхто не буде. Сказавши останнє, він все ж таки підняв брови та подивився на хлопців і дівчат, мовчки запитуючи чи він правий. Всі погодились, киваючи головою.

            Підійшло двоє хлопців та підняли Ваню з підлоги. Степан махнув рукою та розвернувся до сходів, що вели у підвал. Відчинив ворота, що перекривали коридор під землею. Дістав ліхтарик, який не забув взяти в кімнаті Ванди, освітив навколо. Світла в підвалі не було, але це й добре. Полоненому не потрібно світло, щоб обдумати свою поведінку та дії. Знайшли пусту кімнату з міцними дверима, впустили Ваню та закрили за ним двері.

            Степан простягнув ключ та попросив хлопців піднятись на третій поверх, знести декілька матраців. Все ж таки, кімната була повністю пуста. Спати на холодній підлозі не дуже зручно, та й діти дитячого будинку не нелюди. Не забув нагадати, що після всього ключ треба йому повернути. Якщо порушать наказ ватажка, самі будуть сидіти в цій камері. Вони закивали головами, трохи напружились та нічого не сказали.

            Так пройшов перший суд та перше покарання оселі Сонця. Ті діти, хто вважав все це грою – впевнились, що це далеко не так. Ватажка стали поважати ще більше, ніхто не жалів, що вибрали саме його.

 

            Степан та Євген зайшли до себе в кімнату. На вулиці вже темно, лише вуличний ліхтар освітлював трохи кімнату. Включили світло та почали готуватись до сну. До себе в кімнату нікого не підселяли, в цілому місця вистачало всім з головою. Євген взяв зубну щітку, видавив пасту та почав чистити зуби прямо в кімнаті.

Як тобі оселя Сонця? – спитав Євген, з забитим ротом, - по суті, це ти все організував. Такий собі тіньовий кардинал, - він всміхнувся. Ну ти й придумав, - засміявся Степан, - тіньовий кардинал? Непогано. Але я дійсно не хочу бути головним. Я собі живу та чекаю, що ж буде далі. Як ти вважаєш, дорослі скоро прокинуться? – Євген не дочекався відповіді на перше питання, задав друге. Не знаю, - підняв плечі Степан, - я не думав про це. Мені здається, що дорослі не можуть просто взяти й заснути надовго. Це що за фантастика, - він глянув в очі Євгена. Може це хвороба така? – подумав Євген, відкривши вікно та сплюнувши на вулицю, - Всі захворіла та заснули. Як щодо мене, то я тільки радий. Немає цих нахабних дорослих, що постійно лізуть в життя, руйнують його та видумують всілякі виправдання своїм дурним вчинкам. Можливо, ти правий, - погодився Степан, - але ти теж, з часом подорослішаєш. Де є гарантія того, що ти не будеш вести себе таким же чином? Не буду, - відмахнувся Євген рукою та почав перевдягатись, - я все ж сподіваюсь що все так і залишиться. Подивимось, як буде процвітати наша оселя Сонця, - він всміхнувся та заліз до себе на другий поверх.