Публій Овідій Назон - Метаморфози

Жаром чи вбога на дим розгоряється сірка жовтава;

Та не весь час у догоду вогневі поживу добірну

Буде давати земля: її сили розтратяться з віком;

Їжі забракне тоді ненаситній, захланній природі,

Зморена голодом, буйний вогонь свій, погасши, погасить.

Каже нам чутка прадавня, що в гіперборейській Паллені{693}

Є такі люди, що звикли вдягатися в пір'я пташине,

Варто їм дев'ять разів у Трітонське озерце пірнути.

Годі повірити й в те, що, скропивши отрутою тіло,

/360/ Скіфські жінки при бажанні й собі можуть стати птахами.

Інша річ — вірити в те, в чому й сумніву нині немає:

Ти не помітив, бува, як у спеку задушливу трупи

Часом гниють, обертаючись в інші, дрібніші створіння?

Тушу бика будь-якого візьми й закопай її в землю,

І незабаром (відома всім річ) у нутрі, що струхліло,

Бджіл медоносних рої загудуть, що за звичаєм батька

Люблять поля, не щадять своїх сил, їх турбує майбутнє.

В землю закопаний кінь бойовий вигодовує шершня.

Дугоподібні клішні відломи в прибережного краба,

/370/ Інше — землею присип, тоді з тіла, яке схоронив ти,

Вийде їдкий скорпіон, що вбиває хвостом серповидним.

Гусінь садова, що звикла між листя вплітати під осінь

Сиві нитки — це селянам відомо — з метеликом білим,

Що видається людською душею, свій вигляд чергує.

В твані є сім’я дрібне, що породжує жаб зеленавих,

Спершу безногих, а потім, щоб їм було плавати добре,

Ноги дає, що на них вони й плигати можуть далеко.

Ось чому в жаб усіх більше розвинені задні кінцівки.

А ведмежатко? Народжене щойно, воно й не подібне

/380/ До ведмежати — лиш м'яса клубок. Ведмедиця старанно

Лиже його, поки тілом не стане подібне до неї.

Глянь і на бджіл медоносних приплід, що в домах шестикутних —

У щільниках: ще й кінцівок не мають, одні лише тільця,

Щойно потому на них появляються ніжки та крила.

Хто б, не побачивши, вірив у те, що родитися можуть

Із осередка яйця всі пернаті, весь рід їх і навіть

Птиця Юнони{694} осяйлива, що на хвості має зорі,

Голуб Венери й самого Юпітера птах{695} — зброєносець?

Вірять і в те, що, як тільки хребет у могилі зотліє,

/390/ Мозок людини спинний обертається тут же змією.

Всі ці створіння беруть свого роду початок від інших.

Тільки одна себе сім'ям своїм же відновлює птиця —

Фенікс; в Ассірії так її названо. Ані травою,

Ані зерном не живе, тільки Мірри сльозами й амомом{696}.

Фенікс, коли п'ять віків — своє повне життя — провікує,

Тут же злетіти спішить на верхівку тремтливої пальми,

Де й закладає гніздо собі кігтями й дзьобом блискучим.

Там він корицю кладе з колосками пахучого нарду,

Стелить і мірру жовтаву, й розтерту кору цинамона.

/400/ Потім сідає і в пахощах вік свій завершує довгий.

Кажуть, із тіла його появляється згодом нащадок —

Фенікс малий, кому суджено стільки, що й батькові, жити.

З часом, як тільки в повітря тягар він підняти спроможний,

Знявши гніздо з буйнорослої пальми, оселю вагому,

Вдячний, несе, і колиску свою, й свого батька могилу

В просторі неба. До міста долинувши — Гіперіона,

В Гіперіоновім храмі, при дверях, він ношу складає.

Втім, коли й це нас дивує, згадаймо ще тут про гієну,

Про переміни, що їх зазнає вона: то як самиця

/410/ Втіху самцеві дає, то сама вже самиці шукає!

Є ще й така, яка живиться тільки повітрям, істота{697}:

Щойно торкнеться чогось — таку й барву приймає одразу.

Рисей дала переможена Індія Вакху, що скроні

Гроном прибрав; що міхур їхній випустить, те на повітрі

Мов замерзає нараз або каменем робиться, кажуть.

Так і корали: коли на поверхню з води їх підняти,

Миттю затверднуть, м’які, наче трави, під хвилею моря.

Днина скоріше спливе і задиханих коней занурить

Феб у глибини морські, ніж про все, що змінило свій вигляд,

/420/ Я розказати б зумів. І часи поспішають мінятись:

Чи не на наших очах ті народи вбиваються в силу,

Інші — падуть. Так могутня колись і мужами, й скарбами,

Протягом десятиліття спроможна в боях проливати

Крові потоки, сьогодні хіба що руїнами знана

Троя, що замість багатств нам показує предків могили.

Славною Спарта була. Процвітали великі Мікени,

Вежі Кекропа стояли, міцні, й Амфіона твердині…

Спарта — це пустка тепер. Занепали високі Мікени.

Що таке нині, крім назви гучної, Едіпові Фіви?

/430/ Що, як не назву одну Пандіонові мають Афіни?

Чутка вже йде відтепер, що підніметься Рим дарданійський,

Той, що на березі Тібру, який з Апеннін витікає,

Під неосяжний свій дім закладає могутню основу.

Змін зазнає, отже, й Рим: розростаючись, він незабаром

Буде главою для світу всього! Така думка пророків,

Жереб таке провістив. Пам’ятаю, сумного Енея

В чорну годину зневіри й журби, коли Троя велика

Вже похитнулася, так підбадьорив Гелен, син Пріама:

„Сину богині, якщо не забув ти мого віщування, —

/440/ Знай, не безслідно впаде, бо не втратить тебе, наша Троя!

Пройдеш крізь полум’я люте й мечі; захопивши з собою

Рідних богів, мандруватимеш, поки для тебе й для Трої

Стане вітчизною інша земля, хай чужа, та прихильна.

Бачу вже місто, яке закладуть собі внуки фрігійські —

Міста такого нема, не було і не буде вже більше.