Публій Овідій Назон - Метаморфози

з того, що триває, життя. Хай сюди щось потрапить,

Щось хай, можливо, — туди, але в цілому — все збережеться.

Довго в однаковій постаті — я переконаний — в світі

/260/ Не потриває ніщо: до Залізного від Золотого

Так ви, віки, перейшли; перемінна й місцевостей доля.

Де під ногою земна була твердь, там я бачив розлоге

Море; де води були, там посушливі бачив я землі.

Від берегів оддалік залягали морські черепашки.

Десь на вершині гори стародавній однайдено якір.

Поле, родюче колись, од потоку стрімливого стало

Долом; зелені верхи після поводі в море пірнули,

Де були здавна грузькі болота — вже пустелі жагучі.

Спрагою зсушений край мокляками довкіл просякає.

/270/ Тут дає витік природа джерелам новим, а натомість

Там замикає старі. Скільки рік, лиш земля колихнулась,

Ринуло з тріщин, і скільки пропало їх, пересохло!

Так от і Лік, що в одній із розщелин землі загубився{683},

Виплив далеко відтіль, собі витік новий проробивши.

Так Ерасін, повновода ріка, то струмить під землею,

То повертається знов у руслі на поля арголідські.

Так і місійська ріка: їй і річище звичне, й верхів’я,

Кажуть, набридли — й тече вже по-іншому, ставши Каїком.

Так Аменан: то пливе, течією пісок сіканійський

/280/ Збуривши, то засихає, замуливши устя джерельні.

Хвилю, придатну колись для життя, а тепер негодящу

Котить в Еліді Анігр, бо кентаври — якщо хоча трохи

Вірити давнім співцям — в його водах колись омивали

Рани, що луком наніс їм Геракл, нерозлучний із києм.

Ну а Гіпаніс{684}, що в скіфських нагір’ях бере свій початок,

Чи не гіркий став од солі морської, колись прісноводний?

Хвилі морські омивали в минулому Фарос, Антіссу{685}

Й Тір фінікійський, та хто їх сьогодні назве островами?

Для стародавніх Левкада була суходолом суцільним,

/290/ Нині — довкіл там вода. З побережжям Італії, кажуть,

Занкла єдналась, було. Набігаючи, їх розлучила

Хвиля й на води морські понесла суходолу частину.

Хто б хотів Буру й Геліку, ахейські міста, розшукати,

Мусив би в море пірнуть: мореплавець і нині покаже,

Де під водою, на дні, проглядають похилі будівлі.

Там, де Піттеєве місто Трезен, поблизу височіє

Голий, без кущика горб. Колись чисте, рівнісіньке поле,

Нині — той горб самітний. У минулому (страшно й казати!)

Дика потуга вітрів, що в сліпих вирувала глибинах,

/300/ Прагнучи вихід найти, поривалася марно на волю,

До піднебесних висот; у сліпім підземеллі, одначе,

Не відшукавши й щілинки, куди б міг пробитися подих,

Випнула землю горбом; так міхур, коли в нього дихнути,

Так од повітря, бува, роздувається й міх, який зшито

З шкури козла. Залишився цей опух місцевості й досі,

Ставши неначе горбом, що затверднув з перебігом часу.

Прикладів безліч я згадую — бачених, чутих, та зараз

Лиш на кількох зупинюсь. Чи, скажімо, й вода найчистіша

Не зазнає перемін? Ось твоя, рогоносний Аммоне{686},

/310/ Хвиля опівдні — мов лід, а під вечір і зранку — гаряча.

Кажуть, якщо деревину занурити в Атаманійську

Річку{687} тоді, коли місяць найтонший, — згорить деревина.

Є у кіконів ріка: хто поп’є з неї, в того одразу

Каменем стане нутро; кожну річ вона в мармур оберне.

Кратіс-ріка й Сібаріс{688}, що пливуть побіч нашого краю,

Роблять волосся подібним до золота чи до бурштину.

Найдивовижніше те, що й такі ще на світі бувають

Води, котрі не тіла тільки можуть, а й душу міняти.

Хто не чував про солодку знемогу струмка Салмакіди{689},

/320/ Про ефіопських озер забуття: хто ковтне їх водиці,

Той чи шаліти почне, а чи в сон непробудний впадає.

Хто невситиму жагу в джерелі заспокоїть кліторськім, —

Вин одцуравшись, тверезий, одній лиш воді буде радий.

Може, тому що вода із гарячим вином ворогує,

Може, й тому що син Амітаона — вважають тутешні —

Вирвавши силою трав і примовок од п'яного шалу

Буйних Претід{690}, по воді розметав помічні при нестямі

Засоби — й те джерело до вина зберігає ненависть.

Інша природа в струмка лінкестійського{691}: хто з нього вип'є,

/330/ Хай небагато — ковточок води, на ногах неслухняних

Буде хитатися так, мовби чистим вином пригощався.

Місто є, назване здавна Фенеєм{692} в Аркадському краї.

Має там витік двояка вода, що вночі небезпечна:

Шкодить, коли її пити вночі; коли вдень — не завадить.

Отже, є різні всілякої дії в річках та озерах

Сили природні. Був час — мандрувала Ортігія морем;

Нині — на місці стоїть. Аргонавтів, бувало, лякали

Зіткнення скель Сімплегад, що в них піниста вклинилась хвиля,

Нині ж — незрушні вони, ще й вітрам можуть протистояти.

/340/ Так от і Етна, що полум’ям бухає з горен сірчаних,

Не палахтіла весь час і не буде весь час палахтіти.

Три тут можливі причини: земля — це істота, що має

Дихальні горла повсюди, щоб ними, вогонь видихати,

Змінює, отже, й шляхи свого дихання — з порухом кожним

Тут загородить одну, а там іншу відкриє щілину;

Далі: в найглибших печерах поривні вітри, закружлявши,

Скелі збивають, чоло до чола, й речовúну з вогненним

Сім’ям на скелі женуть — і від іскри вона пломеніє.

З часом, одначе, стихають вітри й остигають печери.

/350/ Врешті, потужні потоки смоли там беруться