Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="sup">{680}, кому в грудях застрягло

Ратище згубне, що в мене метнув ним з Атрідів молодший.

Щит я недавно впізнав, що колись у моїй був лівиці, —

Нині в Абантовім Аргосі, в храмі Юнони висить він.

Все — в перемінах; не гине ніщо. То сюди переходить

Дух мандрівний, то туди. Будь-яке він у світі займає

Тіло: з тваринного може в людське перебратись, а звідти —

Знову в істоту якусь увійти, тож не гине ніколи.

Так і податливий віск: набуваючи форм усіляких,

/170/ Він, хоча виглядом різний буває, весь час мовби інший, —

Завжди є воском. Ось так і душа є постійно душею,

Лиш переходить — так я навчаю — у постаті різні.

Тож хай захланний живіт не заглушить у вас милосердя.

Не проганяйте споріднених душ нечестивим убивством

Із обігрітих осель! Ваша кров хай не живиться кров'ю!

Раз я вже в море відкрите пустивсь і прийняв у вітрило

Вільні вітри, то скажу: в усім світі ніщо не є стале:

Все тут пливе; що не виникне — те переміні підлегле.

Навіть невидимий час течією струмить ненастанно,

/180/ Мов невсипуща ріка: ні ріці, ні текучій годині

Не зупинитись вовік. Як за хвилею котиться хвиля,

Чуючи натиск сусідньої, кваплячи ту, що спереду,

Так і окрилена мить: утікаючи, — наздоганяє,

Кожного разу — нова: що було, те лишилось позаду,

Що виникає, — того не було. Кожна мить — це обнова.

Глянь, як утомлена ніч поступається місцем світанку,

Як розпромінений зводиться день після темної ночі.

Й небо одну має барву тоді, коли, сном оповите,

Все спочиває ще; іншу — коли на коні білосніжнім

/190/ Люціфер зійде ясний; а ще іншу — коли доручає

Фебові світ зарум’янений вранішня Паллантіада.

Навіть божественний щит, коли зрине з безодні земної —

В пурпурі, як і тоді — коли йде до безодні земної,

Світлий, проте, в вишині, бо природа стрімкого етеру

Краща: від випарів, що над землею висять, він далеко.

Так і в нічної Діани однаковим бути не може

Вигляд — щодня вона в зміні постійній: коли розсуває

Коло своє, тоді більша, коли його звужує, — менша.

Глянь і на рік. Хіба й він обертанням своїм не чергує

/200/ Пір чотирьох, котрі й нашого віку наслідують пори?

Соками щедрий напровесні він, до малої дитини

Ніжністю схожий: зелений посів, напившись вологи,

Пнеться, тендітний, з землі, хлібороба надією тішить.

Все тоді буйно цвіте. Різнобарв’ям квіток живодайний

Луг виграє; ще суворої цупкості в травах немає.

Після весни, вже кремезніший, рік переходить у літо,

Зросту сягає юнак; ні багатством, ні силою жоден

Вік не зрівняється з ним, не буває палкішого віку.

Осінь іде йому вслід, молодого позбавлена палу,

/210/ Зріла, м’яка. Між юнацтвом і старістю рік, завагавшись,

Мірним стає. Сивина вже йому висріблює скроні.

Потім стареча зима тремтливим кроком ступає —

То безволоса, то білі по ній розвіваються пасма.

Так от і наші тіла перемін зазнають щохвилини,

Без опочинку: сьогодні ми інші, аніж були вчора.

Будемо й завтра не ті, що тепер. В материнському лоні —

Парость людини майбутньої — ми у свій час визрівали.

Втрутилась щедра майстриня-природа; у череві здутім

Довго селитись тілам не дала, і з тісної домівки

/220/ Вихід упору дає їм — на вільне виводить повітря.

Щойно побачивши світ, немовлятко лежить, слабосиле.

Згодом рачкує, немов не людина, а чотириноге.

Далі й на ніжки, хисткі ще й тремтливі, силкується стати —

Кроку не ступить, однак: потребує опори якоїсь.

Ось уже спритність у нього й снага… Вже відміряно стежку

Юності милої. Вже за плечима — середина віку,

Далі й до старості йде призахідної спадистим шляхом.

Никнуть, тим віком підточені, й занепадають колишні

Сили. Заплакав Мілон{681} постарілий, побачивши мляві

/230/ Руки свої, що колись були схожі до рук Геркулеса

М'язів потужністю, потім — обвисли, немов позсихались.

Плаче й Тіндара дочка{682}, лиш у дзеркалі взріла старечі

Зморшки; навіщо було, — каже, — двічі мене викрадати?

Всепожираючих літ чередо, давнино завидюща!

Пустка за вами лежить: чого час своїм зубом торкнеться,

Все це на смерть прирікаєте ви — неминучу, повільну.

Втім, переміні й початки речей — елементи — підлеглі.

Отже, послухайте, що вам скажу я про ті переміни.

В світі, що вічно існує, чотири тіла родотворні

/240/ Містяться. Два з-поміж тіл тих, що світ населяють, — вагомі

Через тягар свій, вода та земля, — опадають додолу.

Два з них не мають ваги і, нічим не пригнічені, вгору

Линуть нестримно — повітря й вогонь, од повітря чистіший.

Хоч між собою вони помежовані, — все виникає

З них і до них же вертається знову: спливає водою,

Ставши рідкою, земля; у повітря легке переходить,

Розпорошившись у небі, вода; без ваги, щонайтонше,

Знов у високість повітря летить, заблищавши вогнями.

Потім усе йде зворотною стежкою: зверху — донизу.

/250/ Гусне вогонь, поки знов не перейде в щільніше повітря;

З нього — вода, а з тужавої хвилі — земля виникає.

Що не міняє обличчя свого? До обнови охоча,

Творить, чергуючи з формами форми, майстриня-природа.

Не пропадає, повірте, ніщо в неосяжному світі.

Все тільки змінює вигляд. Отож народитися — значить

В інше, ніж досі тривало, життя увійти, а померти —

Вийти