Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

Потяг — паротяг і два вагони першої кляси. Народ обліпив потяг, щоб вчепитися на буфери, вилізти на дах. З кожних дверей вагонів вийшло по два чекісти і витягнувши револьвери — відігнали пасажирів.

Веду вісім будьоновців з наготовленими рушницями — просто до вагону. Чекісти загородили револьверами дорогу.

Куда?! Нельзя! Здєсь „асобоє назначеніє“!..

„Братішкі“ роз’юшилися.

— Гроб... маґілу... небесную канцелярію!.. Ми на фронте кров праліваєм, а ви, сабакі тут спекуліруєте?!. В срочную командіровку па дєлам красной армії — нєльзя нам єхать?! Сєйчас перестрєляєм і таваріщу Троцкому телеграму пашлйом — учінілі красноє правосудіє — і только!..

Чекісти зблідли.

— Тіше, тіше, таваріщі... Так би сразу і сказалі — что в командіровку... Пожалуста... Здєсь два купе сейчас вам асвабадім...

У вагоні лише декілька осіб і кількадесять валіз, кошиків і пакунків... Розлягаємося з „братішками“ на м’яких полицях і спимо до Києва. Для потягу „особаво назначенія“ — робили по телеграфу вільну лінію, затримуючи інші потяги...

Київ брудний, обдертий — як будинки так і населення... Дірки від куль у вікнах і виставах — свідки минулих боїв — позатикані корками. В рідких мізерних склепах — перші паростки „нової економічної політики“. За великими виставами Хрещатика — брудні онучі, чоботи, сінники... У великих склепах — мешкали червоноармійці, робітники, різне шумовиння київської вулиці.. Розвалившись у фіякрі — ще Хрещатиком якийсь „пуриц“ обвішаний зброєю, — увесь, від ніг до голови — у ярко червоному: з червоного сап’яну чоботи, з червоного плюшу — може з буржуйської порт’єри — штани, з червоного сукна сорочка, венгерка і кашкет... Надуто витирає що хвилини носа — червоною шовковою хусткою...

Побродивши по сумних вулицях Києва, що аж просили кулеметних акордів — йду на станцію.

До кордону їхав три дні, переважно на тормозах товарових потягів.

Ще два тижні митарств і нарешті я у головному повстанчо-партизанському штабі.

Зо мною їхав ще піджилий дядько-повстанець з Полтавщини та якийсь підозрілий „батько“ Вернидуб із Чернигівщини. З дядька годі було видобути слово про повстанні справи... Вернидуб оповідав по дорозі несотворені речі про велич повстанчого руху на Чернигівщині: багатотисячні відділи... сотки кулеметів... десятки гармат... Словом: „червоні вже у мішку — тільки зав’язати“...

Дядько скоса поглядав на грізного отамана Вернидуба і як той вийшов на хвилину з переділу — нахилився до мойого вуха.

— Він такий повстанчий отаман — як я американський цар... Як не чекіст — то просто босяк якийсь... Я з ним назад не поїду — хоч би там що...

Приїхали тільки розсвіло. Йдемо головною вулицею. Я, маючи золоті п’ятки, заздалегідь змінив свою будьонівську одіж на незвертаюче на себе уваги убрання. Дядько був у полтавському кожусі і баранячій шапці. Вернидуб у однострою студента київського універсітету, лише без наплечників.

Коло готелю „Брістоль“ — спинив нас якийсь панок.

— Ви з України? Так уряд України тут, в Брістолю... Заходьте...

— Ми до повстанчого штабу.

— То прошу дуже — я вас заведу... Самі по адресі може не попадете...

Розпитуючи чи скоро вже повстанці Україну очистять — веде нас. Показав на вхід до якогось ресторану.

— Тут. Вхід через ресторан. До побачення — у Києві. Услужливий, чи то господар, чи кельнер ввічливо уклонився. Поінформував нас, що панове, „які мають тут повстанче бюро“ — ще сплять. В недалекому дімку мешкає один із офіцерів, що вже виходив на двір. Розглядаюся.

Гмм... Вхід через ресторан... Досить мудро, бо як хтось заходить — не знати чи до ресторану — чи до штабу... Але й досить глупо, бо як хтось захоче дивитися — то сяде собі в ресторані й буде бачити хто до штабу заходить...

Мої дорожні товариші йдуть оглядати місто. Я йду стукати до пана, що вже виходив. Двері відчиняє молодий старшина в англійській шинелі.

— Ви звідкіль?

— Я — з Холодного яру...

— Моє поважання!.. Заходьте... Я називаюся — поручник П.

— Сідайте. Оповідайте, що там в Холодному яру? Скоро вже повстанці Київ займуть? Правду сказати — вже осточортіло сидіти у тій Европі...

Кімната була завалена військовими мапами України. Великий стіл застелений кусниками полотна з начертаними на них мапками місцевости. Поручник зсуває їх в одну велику мапу.

— Я ще, знаєте, не спав сьогодні — цілу ніч креслив. Пильна робота... Так ви кажете — з Холодного яру? Це — Чигиринщина... О — прошу, — ткнув пальцем в одну із полотняних, — це ваш район... Туди за отамана районового — Кузьменко піде... Може знаєте його?

— Ні, не знаю... Він не Чигиринець?

— А — ні-ні! Він із... — назвав поручник місцевість звідки походить майбутній отаман Холодного яру і задоволено усміхнувся.

— Ми тепер зовсім нову систему впроваджуєм у повстанчу роботу... Досить уже тієї безвідповідальної безплянової отаманії!.. Генерал призначив уже своїх певних людей, що переймуть владу в усіх районах... Бачите — показав на полотнянки, — Україна розбита на двадцять шість районів, — в кожний піде наш отаман... Це я цілу ніч креслив на полотні для кожного отамана — мапку його района, щоб, бува, за володіння не посварилися... Поручник тикав пальцем у мапки районів і називав прізвища.

— Сюди той піде, сюди той, — в цей район — той... Все певні здібні люди...

Я сидів коло стола, як би мене хто макогоном по голові тарахнув... Хотілося кричати: Чоловіче! Нащо ти мені це говориш?! Звідкіль ти знаєш — хто я?! Що я тобі сказав — з Холодного яру?! А може я з ВУЧЕКА?! Таж ти тикаєш пальцем у життя тисяч, десятків тисяч людей!!!

Зареєструвався у начальника штабу — полковника Отмарштейна. Обережно випитав що треба, приглянувся до посвідки і підписів. Сказав написати звіт і визначив годину приняття у генерала Тютюнника.

Пополудні я сидів за столом Тютюнника, що кінчав читати мій звіт. Вернидуб був уже принятий поперед-мене і Тютюнник накрив дискретно верхню сторінку його звіту, щоб я часом не прочитав чогось. Не здогадувався, певно, що Вернидуб давав мені читати його в ресторані цілий, щоб я сказав — чи добре написаний. Скінчивши читати — генерал пронизливо глянув мені в очі.

— Так ви кажете, що з Холодного яру... А я кажу — що сумніваюся в цьому...

— А чому, пане генерале?

— Бо відомости про стан, які ви отут подаєте — не сходяться з тими відомостями, які я маю вже і то від певних людей...

— Як що вони не сходяться з моїми —