Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

— Ви подаєте, що нема зовсім гармат. А я маю точні відомости, що є. І кулеметів втричі більше ніж ви подаєте! І людей змобілізованих вдесятеро більше! І влада отамана Холодного яру — не звузилася в останній час, як ви пишете, до найближчих сіл — а поширилася на довколішні повіти! І штаб — не у якійсь там дурній землянці — а в Мотриному манастирі! Так, мій пане! Ви думаєте, що ми нічого не знаємо? — Ми знаємо все що діється в усіх закутинах України. Скажіть краще — хто вас послав з такими відомостями, в якій цілі?

Треба про це було питати, пане генерале, того — хто вам тамті відомости давав... Мене послав сюди штаб Холодного яру і я, як його осаул — знаю що він має та куди його влада сягає... А послали мене, щоб спитатися — чи буде якийсь збройний удар із Заходу — чи не буде. Як не буде — повстання будуть червоними здушені. Битися Холодний яр буде до останнього, але лобом мура не розіб’єш... Штаб хоче знати, чого можна сподіватися, щоб відповідно пристосувати свою працю до подій. На його відповідальности — доля сіл і тисяч селян...

Тютюнник усміхнувся іронічно до Отмарштейна, що за сусіднім столом прислухався задумано до розмови.

— Ви чуєте, пане полковнику?

Отмарштейн мовчав.

— Пане генерале! Розумію вас чому ви усміхаєтеся... Вам хочеться почути, що повстанці ос-ось — вже в Україні владу захоплять. Вам хочеться вірити і ви вірите таким нісенітницям як оті, що написав вам Вернидуб, так, як ми донедавна вірили, що українська армія за Збручем переформовується, поповняється і переозброюється...

Генерал хвилину думав.

— Ви у якій дивізії в армії були?

— У Запорізькій.

— Поїдете до дивізії до табору. До Холодного яру не потребуєте вертатися, бо туди інший чоловік має цими днями піти. Ми тепер перебудовуємо всю повстанчу працю і напевно не буде так зле, як ви кажете.

— Знаю... Розбили на двадцятьшість районів і до Холодного яру піде Кузьменко... Генерал збентежено глянув на Отмарштейна, потім на мене.

— Ви звідкіля знаєте? Хто вам це говорив?

— Як скажу хто говорив — це справи не поправить. А хочу вам лише сказати, що з призначення незнаного там чоловіка на отамана — нічого не вийде. В кращому випадку його приймуть у свої ряди, щоб подивитися, що він вартий, — в гіршому повісять на дереві, як підісланого червоними провокатора. Посвідка з вашим підписом Деркачеві чи Петренкові нічого не скаже, як і оця моя посвідка з їх підписами — вам. Тим більше буде для них підозріло, що я не вернувся, а прийде він. Щоб не згинув дармо чоловік, та щоб там не думали, що я попав чекістам в руки — я напишу і залишу вам записку до Деркача. А ви тому хто буде йти — дайте її.

Тютюнник чухав чоло і дивився на Отмарштейна.

— Добре. На всякий випадок — напишіть. Полковник дасть вам проїздні документи до табору. Ви гроші маєте на дорогу?

— Маю.

Генерал протягнув руку.

— Бувайте! Прошу вибачити за різкість... Відомости дійсно розходяться, а ми мусимо бути обережними. Ми це перевіримо. Як що мені треба буде людей для повстанчої роботи, а будете мати охоту — то я вас з табору викличу.

Отмарштейн випроваджував мене, щоб закликати дядька» полтавця. Тепло стиснув руку.

— Загляньте коло шостої... Підем десь собі — я хочу з вами окремо довше порозмовляти.

За столом ресторану сидів Вернидуб і заїдав печеню. Припрошує сісти коло нього.

— Вам генерал щось дав? — Мені ось... — показав з кишені пачку банкнотів. — Ви коли на Україну назад підете? Не казав генерал? Мені сказав, що за три дні. Завтра поведе мене представляти самому Петлюрі...

Іду до міста. Коло «Брістолю» зустрічаю колишнього Кам’янець-Подільського комісара Красовського, з яким познайомився в 1918 році у губерніяльного комісара Поділля — Степури. Пригадуєм собі часи, як, з п’ятьдесятьп’ятю козаками — із Кам’янця виганяли тисячні орди збольшевиченого московського війська. Запрошую його на пиво або каву.

— Не маю часу, приятелю, — на засідання «Ради Республіки» спішуся... Дуже важна справа сьогодні на порядку... Цікаві міжпартійні й міжфракційні дебати будуть...

Знав задобре Красовського, щоб не помітити насмішливої іронії з якою говорив.

— А що саме?

— Земельна реформа, приятелю... Як землю селянам на Україні наділяти — з викупом чи без викупу... Бувайте!.. Бо без мене поділять...

О шостій заглянув до полковника Отмарштейна. Пішли з ним до каварні, сіли в кутику дальше від людей.

Розпитував мене уважно про всі дрібниці з повстанчого життя і руху. Мучили його питання, на які не вмів я йому відповісти. Чому штаб Холодного яру не вірить у можливість перемоги над большевиками самих внутрішніх сил України, без збройного удару із Заходу? Чому важко поєднати всі повстанчі відділи під одно зцентралізоване командування? Чому величезні повстанчі сили України не можна перетворити в національну армію, що захопила би владу в Україні й оборонила би її від червоної Москви?

Чому?.. Не знаю чому... Оповідаю свої вражіння з року пробутого між повстанцями й повстаннями. Останні вражіння з далеких рейдів по Україні.

Чи ж я знаю чому, як відкинути свідоміші повстанчі райони, — повстання можна викликати лише тоді, як червоні приїжджають дерти «развйорстку»?.. Чому вони не обдирають всієї України відразу, лише пляново, частинами — це і без відповіді ясне.

Чи я можу знати чому український селянин готовий боротися на життя і смерть з ворогом, лише... під своїм селом — найдальше під своїм повітовим містом?.. Дальше — то вже «не його діло...» То вже діло Петлюри з армією, в існування і силу яких — він свято вірить... Якби не те переконання — може б лекше було зробити із повстанців національне військо. Може й здійсниться це, якщо збудеться «пророкування» «батька» Махна, що ще рік такої внутрішньої політики большевиків — і вся «савєтская федерація» — перетвориться в суцільний внутрішній фронт. Наразі, це кепсько підфундаментована мрія... Українське село, готове збройно боронити свої стріхи — для всієї України — дожидає визволителя із Заходу.

Прощаючись пізно увечері, полковник «потішає» мене, що як захочу вернутися до Холодного яру — то він пізніше мені те залагодить. Наразі генерал і слухати не хоче, щоб я пішов поперед тих людей, що їх він посилає до