Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Експертиза, як завжди, дала суперечливі результати. Урешті-решт, перемогли міркування безпеки. Усіх за ґрати! Психічно хворого воліють відіслати в звичайну тюрму, а не ризикувати, поміщаючи його до закладу, де заходи безпеки не такі жорсткі.

Лікар зупинився, постукав у двері. Знову брязкіт, але цього разу зсередини.

— Він небезпечний?

— Не бійтеся. Він під «Соліаном». Це транквілізатор, який…

— Я знаю.

— Маєте на увазі…

— У моєму житті були різні періоди, — кивнув Ерван.

На порозі з’явився санітар. Кремезний тип: схрещені руки й фізіономія злочинця. Ерван мимохіть позадкував.

— Патрік зв’язаний, — усміхнувся психіатр. — Від самого прибуття він стверджує, що хворий на СНІД, і намагається всіх покусати. Але зараз, у цей час він завжди спокійний: щойно поснідав.

Переступаючи поріг, Ерван замислився, чим міг снідати такий монстр: людським карпаччо, чи яєчнею-бовтанкою зі снодійним.

Передусім його увагу привернув запах. Звісно, вічний сморід ліків, але ще й накип самотніх днів, нудьга порожніх годин, душевний пил, якого ніхто й ніщо не зможе стерти. Здавалося, ніби цей відчай всотався в самі стіни, підлогу, стелю.

Потім він побачив чоловіка, який сидів посеред кімнати у кріслі на коліщатках. Насправді він був прив’язаний до крісла складною системою ремінців і застібок. Груди перехопили паском і двома бретелями, приєднаними до спинки сидіння, руки затиснули шинами, що слугували за підлокіття, ноги припнули до ніжки полотняними бинтами. Так, ніби цього було недостатньо, пацієнтові через голову надягнули ортопедичний комір, який сягав тім’я.

Попри все це, в’язень у піжамі без кінця вовтузився, намагаючись послабити пута, здавалося, звивався кожним міліметром свого тіла.

— Добридень, Патріку, — весело сказав психіатр, — у тебе сьогодні гість. Знайомся, це Ерван. Він поліцейський і хоче поставити тобі кілька запитань.

Чоловік застиг. З першого погляду Ерван запам’ятав його на все життя. То був низенький вузлуватий магрибець, який уже почав лисіти. Неможливо визначити вік, але на обличчі помічалися сліди старіння. Він скособочився, стиснув кулаки, зігнув коліна, розвернувшись набік. До цієї пози пасував загрозливий погляд чорних, моторошно косих очей — вважається, що саме такі очі в прибічників диявола чи одержимих.

— Я відійду, — пробурмотів слов’янин. — Санітари залишаться з вами.

Ерван сподівався зав’язати якомога більш розслаблену розмову. Стіни були абсолютно глухі: ні день, ні ніч.

— Як справи? — поставив доволі безглузде питання.

Жодної відповіді. Лише ці очі з непевним поглядом свердлили його, ніби два дрилі.

— Це через тебе вони мене зв’язали, — нарешті вимовив божевільний і покрутив зап’ястками.

— Мені шкода.

— Зазвичай мене загортають у мокрі простирадла й зирять, як я ними душуся.

— Патріку, заспокойся.

Ця ремарка належала одному з санітарів, який стояв за спиною в Ервана.

— А ше буває, — вів далі араб, — мене б’ють електрикою в дупу. Вони це звуть «клізмами Магнето».

— Патріку!

Бенабдаллах зіщулився в своєму утримувачі для голови, ніби ракоподібна істота в панцирі. На його обличчі виблискувала тонка плівка поту, ознака чистого божевілля. Ерван збагнув, що справді нічого не зможе витягти з такого типа. Знову неправильний вибір.

Він подумав про те, як би повівся Старий, і різко наказав:

— Скажи мені, чому ти вбив Хосе Фернандеса.

— Він це заслужив.

— Ти хотів його покарати?

— Х’тів показать, шо в нього в череві…

— Внутрішню красу?

Бенабдаллах реготнув і відразу стулив рота в горизонтальну риску.

— У нього то радше пекельне паскудство…

Плаг був шафою із м’язів, мав зросту понад метр вісімдесят. Як цей недомірок спромігся перетяти йому горло?

— Що конкретно зробив тобі Хосе? Він щойно прибув до Конде…

— То було не в Конде. Я знав його раніше.

— Де?

— У Шарко. Я трохи там лікувався.

— Плат був одним із наглядачів?

Бенабдаллах завмер. На його обличчі з’явився дивний вираз, ніби він не вірив власним вухам.

— Звідки ти знаєш його прізвисько?

— Я знаю той заклад.

— Звідки?

— Я флік, Патріку. Я привозив туди в’язнів.

— Значить, у тебе немає серця.

— Принаймні там вас лікують.

— Ти нічо не знаєш… — прошепотів Патрік. — Не знаєш, шо з нами там робили.

— Поясни мені.

Бенабдаллах плюнув під ноги Ерванові.

— Плаг займався качиним ставом.

— Що це таке?

Божевільний насупився. Його підборіддям стікала цівка слини, соталася вздовж коміра.

— У Шарко, — нарешті пробурмотів він, — є дві будівлі. Одна навпроти одної: тюряга й лікарня.

Ерван пригадав дві модерні споруди, розділені широким газоном.

— У кінці території є ставок… Коли нас вели з камер до шпиталю, ми мали пройти містком просто над водою. Там живуть лебеді, чаплі, качки…

Ерван не помітив такої деталі під час своїх візитів, але ця обставина добре в’язалася з іншими декораціями. Він уявляв, як доктор Ляссе годує птахів, ставши на одне коліно серед очеретів і бамбуку — в японському стилі.

— Плаг змушував вас ходити цим шляхом?

— То був кат. Він вів нас на смерть.

Ерван втупився поглядом у рахітичні кінцівки психа, його кволі плечі, курячу шийку, що теліпалася в утримувачі. Божевілля виїло йому всю плоть, як людожер, обсмоктало кісточки.

— Що саме з вами робили в цій будівлі?

Бенабдаллах забився головою об свої лещата. Губи в нього тремтіли. Ерван підійшов і взяв його за руку. Один із санітарів спробував втрутитися:

— Ви не маєте торкатися до нього.

— Патріку… Що з вами там робили?

Очі Бенабдаллаха бігали під опущеними повіками, здавалося,