Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Не так давно я об’їздив Конґо просто в розпал війни. Можете уявити собі, що я бачив, і то були не фотографії.

Ерван ледь не сказав, що й сам щойно звідти, але вирішив не відхилятися від теми.

— Пересилаю вам знімки. Скажіть, що ви про це думаєте. Ми також знайшли на місці злочину статуетку.

— Мінконді?

— Вона трохи відрізняється від тих, які ви мені показували, і тих, що належали вересневому вбивці. Надсилаю вам також кілька світлин з нею.

— Якнайшвидше вам перетелефоную.

— Дякую. Перепрошую, що потурбував вас.

— Ви не потурбували мене: я все одно збирався вам телефонувати.

— Чому?

— У Північній Катанзі знову спалахнула війна. Нашу місію терміново евакуюють. Ми вже понад століття базувалися в єпархії Калемі-Кірунґу…

Ерван пригадав іншого місіонера, отця Альберта в дощовику й гумових чоботях — він також належав до цієї єпархії. Чи ще живий? Ерван утримався від запитання. До ґанку ЗПП кийком кинути. Клади слухавку.

— Ми репатріювали наших священиків, — вів далі Краус, — разом із їхнім майном, а також із архівами. З цікавості я занурився в ці документи та знайшов серед них пачку старих фотографій із Лонтано. Подумав, що вони можуть вас зацікавити…

Ерван ледь не відповів, що більше не хоче нічого чути про це бісове місто. Нині його цікавить лише те, що відбувається тут і тепер. Але отець уже пояснював, що зробив для нього копії та підготував посилку.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — неохоче озвався майор. — Можете відіслати їх мені додому.

Продиктував свою адресу (взагалі не збирався відкривати бандероль) і ще раз нагадав священикові про єдине, що його турбувало:

— Подивіться на знімки, отче, й зателефонуйте мені.

За кілька секунд він уже стояв на ґанку, виструнчений перед переговорним пристроєм. Натискаючи кнопку, раптом подумав, чи програмісти вже зістарили фото й отримали новий портрет Фарабо, який у сімдесят років повернувся з царства мертвих. Який вигляд він може мати зараз?

— Ви нічого з нього не витягнете.

— Я все одно вдячний, що ви мене прийняли. Черговий лікар, високий чоловік із сивою чуприною, міцною шиєю і похмурим поглядом, спробував зустріти Ервана посмішкою і не виказав ані найменшого невдоволення його проханням про ранковий допит без жодних пояснень чи судових доручень. Чоловік назвав себе, але Ерван не запам’ятав імені: прізвище мало слов’янське звучання, відповідне до різкого акценту.

Поки йшли коридорами сектора 94D00, Ерван подумки порівнював цей ЗПП з Інститутом Шарко. Нічого спільного. Звичайна лікарня: безлюдні коридори, тьмяні світильники, пожовклі, ніби воскові стіни. Місцина вочевидь кишіла моторошними психозами, але їй далеко було до тюремної атмосфери клініки в Бретані, де попри всі спроби комфортного облаштування кожна деталь нагадувала пацієнтові, що він замкнений тут назавжди.

Лікар відімкнув двері — не карткою, а старим добрим ключем. Його важке дзвякання пронизувало до кісток. Ще один коридор. Тут вікна заґратовані. Сяйво нового дня у поєднанні з електричним світлом перетворилося на ядучу суміш. На додачу — задушлива спека.

Психіатр без упину вибачався за пошарпане приміщення й торочив про майбутній ремонт. Його слов’янський акцент нагадував Ервану похмурі часи комуністичної окупації, коли санітари психіатричних лікарень ховали під білими халатами міліційний однострій.

Ерван брутально перебив лікаря:

— Розкажіть мені про Патріка Бенабдаллаха.

Психіатр здригнувся від його авторитарного тону, та знову змусив себе усміхнутися.

— Він опинився в нас після інциденту в Конде-сюр-Сарт.

— Вам передали подробиці вбивства?

— Патрік перерізав жертві горло, а потім розітнув грудну клітину й перемішав плоть, м’язи, нутрощі. Він уже відбував покарання у вигляді позбавлення волі на сімнадцять років за подібне вбивство.

— Що він використав замість зброї?

— Ніж власного виробництва. Здається, курячі кістки, зібрані під час трапез і заточені. Тюремна класика. Але в його справі я не знайшов ні рядка, який підтвердив би цей факт.

— Де це сталося? На подвір’ї?

— Ні. В їхній камері.

— Вони сиділи в одній камері?

— Мабуть, так.

Це не могло бути випадковістю. У контексті того, що відкрилося Ерванові, з поліцаями на всіх рівнях і В’яром у ролі ляльковода, можна було припустити, що Бенабдаллаха навмисне помістили якомога ближче до Плага. Особливий контракт, підписаний психічно хворим, який прагне помсти. До того ж, Фернандесу, якого лише затримали за наругу над трупом, не було чого робити у в’язниці для засуджених на тривалі терміни. Все сплановане.

— Який у Бенабдаллаха психіатричний анамнез?

— Нам знадобився б цілий день. Його справа товстіша за «Vidal»![129]

— Резюмуйте мені.

— Від підліткового віку його час від часу тримали в психіатричній клініці, випускали, й знову лікували. Щоразу завдяки медикаментам він недовго тримався — до наступного зриву. Незліченні психози, напади маячні. Патрік страждає через параноїдальну шизофренію. Інколи йому вдавалося заплутати лікарів, але потім наставала гостра декомпенсація.

— Перепрошую, не розумію цього терміну — «декомпенсація».

— Це слово, запозичене з органічної медицини. Коли ви на щось хворієте, ваш організм упродовж певного часу компенсує дисфункції, аж поки баланс не порушиться остаточно і не з’являться очевидні симптоми. У психіатрії те саме: хворому вдається стримати своє божевілля, притлумити голоси, які він чує, а потім система раптом дає тріщину, вияви стримуваної досі хвороби посилюються.

— Ви казали, що він уже сидів за вбивство…

— 2007 рік, двадцятирічний хлопець неподалік Осера. Метод той самий: перерізане горло, розчленоване тіло, випатрані нутрощі, усе це з особливою дбайливістю. Я бачив фото. Вивертаючи шкіру, м’язи, нутрощі, він виготовляє таку собі… страхітливу квітку. Він уже вдавався до такої різанини з тваринами. Називає це «показати внутрішню красу».

Наступний коридор. Знову брязкіт ключів. Ще відчутніше нависає атмосфера невідступного божевілля. Металеві двері камер гримотять, ніби обладунки.

— Як із такою історією він потрапив до