Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

Ерван отримав повідомлення з Помпіду: лікарі поступово вивели Меґґі зі штучної коми, і її організм природним чином заспокоївся. Наразі вона ще не могла говорити, проте за кілька годин мала цілком отямитися. Та ендокринолог радив якнайшвидше її прооперувати. Ерван подумав, чи варто зайти до неї, перш ніж їхати додому переодягатися. Не на часі.

Вулиця Сент-Антуан. Площа Шатле. О шостій ранку над Парижем ще висіла темрява, але вже відчувалися натяки на прийдешній день: гомін сміттярів, вогні пекарень, згорблені постаті вранішніх робітників, які поспішали до станції метро… Ерван уже прийняв рішення: зібрати свою команду в 36-му для з’ясування деталей, а потім летіти до Бреста. Ляссе мав іще чимало йому розповісти…

Він повертав до Опери, коли усвідомив, що геть випустив з уваги іншу невідкладну справу — Патріка Бенабдаллаха, вбивцю Хосе Фернандеса, який чекав на нього, надійно замкнений у закладі для проблемних пацієнтів Анрі-Колен у Вільжуїфі. Допит цього психа, який колись перебував у Шарко, міг би дати йому додаткову зброю проти Ляссе — можливо, Бенабдаллах убив Плага з помсти за жорстоке поводження з пацієнтами. Не зайве спробувати. Ерван різко звернув на авеню Опера та проїхав до кінця, до самого Лувра. Напрямок — лівий берег, прямо на південь.

Якраз перетинав 13-ий округ, коли відчув голод. Можна було дати собі перепочити, перш ніж атакувати Вільжуїф. Помітив кафешку біля станції метро Мезон-Бланш. Ця іронічна назва, здавалося, ще більше підкреслювала потворність району.[127] З-за платанів виднілися незугарні будівлі, ніби цей квартал намалювали на пожмаканому папері й звели з матеріалів, знайдених на звалищі.

Ерван усівся в глибині зали й замовив кави з круасанами. Та коли їх принесли, не зміг проковтнути й шматочка. Нудота після безсонної ночі. Клубок у горлі. Тривожна перспектива зустрічі з божевільним — ще одним. Брудно-бура кава тільки й того, що обпекла язик. Почувався виснаженим, але тілом ніби пробігав слабкий електричний струм — усередині вібрувало.

Розраховував зробити тут кілька дзвінків, але в кафе було так тихо, що передумав. Кинув кілька евро на стіл і вийшов. Перший дзвінок Верні: переконатися, що Ляссе досі у своїй камері.

— Його тут уже нема, — відповів жандарм.

— Що?

— Він мав право на адвоката і на один дзвінок. До того ж, ви не надали мені реальних підстав для…

— Кому він телефонував?

— Не знаю, але за півгодини прокурор наказав мені відпустити його. Усе, що я виграв від цієї історії, — нагінка від керівництва.

Ервану слід було б вибачитися, але не мав на це ні бажання, ні часу.

— Визначили номер?

— Він захищений.

— Киньте мені есемескою.

— Кину, щойно закінчимо розмову. Коли ви прибуваєте? З огляду на ситуацію, не знаю, чи…

Скидалося на те, що Верні здався. Ерван нічого не зробив для його заохочення й жодним словом не згадав про свої останні відкриття — тінь живого Фарабо, що набувала реальних рис.

— Я зателефоную, аби повідомити час прибуття.

— Ви впевнені? Ляссе вас не…

— Я вже вам казав: є й інша причина, щоб приїхати. Я маю поховати батька.

Не встиг він покласти слухавку, як уже отримав номер, на який телефонував психіатр із Шарко після затримання. Жодної потреби відсилати на ідентифікацію. Він сам набирав цей номер дві години тому: мобільний Паскаля В’яра. На противагу тому, що розповів йому Мсьє Бобо, ця історія виявилася не такою вже й давньою, а до Юссено додався ще й Ляссе. Кубло, де сам чорт ногу зломить, перетворювалося на гадюче гніздо.

Ерван відклав усе це в дальній куточок мозку й поїхав у напрямку розв’язки д’Італі. Зосередитися на Патріку Бенабдаллаху. На мотивах його помсти. Спогадах про Фіністер. Можливо, завдяки цим деталям вдасться стулити докупи загальну картину.

Кремлен-Бісетр. Вільжуїф. Ерван плинув крізь ніч, ніби пілот на борту космічного корабля. Жодної думки, ані краплини енергії. Нарешті на авеню Республіки побачив лікарняний комплекс Поля Ґіро. Громіздка конструкція в формі підкови, бежеві стіни й червоний дах, стара архітектура середини XIX століття. Так будували всі світські школи, які тепер носять ім’я Жуля Феррі чи Жана Масе.[128]

Перед відчиненим віконцем будки показав посвідчення та вислухав пояснення охоронця, не бадьорішого з вигляду, ніж сам Ерван. Він не запам’ятав жодного слова, але довірився своєму інстинкту старого нишпорки. До того ж, уже бував тут під час кримінальних розслідувань. Поїхав уздовж низьких будівель із пісковику. У повітрі ще тримався нічний холод, це відчувалося навіть крізь вітрове скло.

Нарешті відкрилася низка освітлених вікон їдальні, а далі з’явилися робітники в білих халатах, які штовхали поперед себе металеві візки. Сніданок. Ерван залишив машину на паркінгу — далі проїхати не міг. Ґрати, замки, камери: він на місці.

Саме глушив двигун, коли в голові щось клацнуло. Знівечені очі Одрі. Язик, що стирчав із рани в горлі. Цей моторошний образ, виліплений зі справжньої плоті, імітував наділені чарами об’єкти з Майомбе. Ті різники вкладали в це своє значення. Фарабо, якщо то все-таки він, залишив їм повідомлення ударами ножа. Ерван знав єдину особу, здатну допомогти в розшифруванні подібних знаків: отця Фелікса Крауса, бельгійського психіатра й етнолога, першого, хто розмовляв із Ноно — Арно Луаєном, також відомим як Філіпп Кріслер…

Жодного ризику розбудити місіонера з Білих отців о цій порі. Голос його звучав ясно й бадьоро. Кількома словами Ерван описав ситуацію і перейшов безпосередньо до причини свого дзвінка:

— Учора в паризькому передмісті сталося вбивство. Дещо жахливе, й це могло б стосуватися африканської магії. Або ж, принаймні, тих статуеток.

— То вбивцю не спіймали?

— Отче, послухайте мене. Я переконаний, що рани, залишені вбивцею, мають прихований сенс.

— Хочете мені передати фото?

Отець Краус давно розміняв восьмий десяток, але розум у нього залишився кришталево чистим.

— Питання в тому, чи витримаєте ви розгляд цих