Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Патріку…

Схиблений ніби прокинувся від своїх думок і втупився у фліка.

— Ти не можеш мені помогти… — з відразою виплюнув він.

— Патріку… — Ерван нахилився до нього, але санітари більше не наважувалися завадити. — Я тут, щоб тобі допомогти. Якщо твоя ласка, розкажи мені, що в тебе на серці…

— У мене нічо нема на серці, — раптом загиготів божевільний. — А той Плаг багато чого мав на серці… Бачив би ти його труп…

— Що з вами робили в тій лікарні?

Хворий з упертим поглядом нахилив голову.

— Ти не можеш мені помогти. Я вже мертвий. Мене вбили там…

— А хай тобі всячина, Патріку: скажи, що вони з тобою зробили!

Цього разу один медбрат схопив його за руку, щоб змусити відпустити зап’ясток пацієнта: Ерван усвідомив, що стискає надто сильно, аж кісточки побіліли. Санітар відчепив кожен палець по черзі — так розтискають востаннє скорчену кисть трупа. Флік відступив назад і витер чоло рукавом.

— Він убив нашого Хазяїна, — видихнув в’язень.

Бенабдаллах висловлювався як Ренфілд, маніяк-убивця з роману «Дракула», пожирач мух, поневолений духом графа-вампіра.

— Плаг нікого не вбивав.

— Ти нічо не знаєш…

Коли Ерван заарештував Хосе Фернандеса, він був переконаний, що санітар задушив Тьєрі Фарабо, щоб украсти в нього стовбурові клітини й продати їх четвірці фанатиків, кожен з яких прагнув стати Людиною-цвяхом. Тепер він знав, що помилявся: Плаг просто зібрав із тіла фібробласти й інсценізував кремацію.

Він збирався поновити спроби, коли за його спиною відчинилися двері.

— На цьому я змушений припинити вашу розмову, — сказав психіатр. — Він починає нервувати.

Ерван кивнув, і собі намагаючись заспокоїтися. Знову марно втрачений час. Він жестом попрощався з ув’язненим, який, здавалося, вже поринув у неврастенію, і вийшов за лікарем у коридор.

— Чому ви погодилися на цей допит? — запитав Ерван за кілька кроків від палати. — Ви навіть не запитали в мене, про що йдеться. У звичайних умовах довелося б два тижні битися за дозволи, щоб наблизитися до Патріка, і те без жодної впевненості в результатах.

— У мене є свої причини.

— Які?

— Я читаю газети. Знаю, що ви розслідували справу Людини-цвяха, пов’язану з ЗПП Шарко.

— І що?

— Ви не чули, що каже Патрік? «Качиний став»… Психіатрія може вдаватися до будь-яких крайнощів, і я переконаний, що в Бретані відбуваються дивні речі.

Ерван не довіряв критиці в межах однієї сфери діяльності: заздрощі, конкуренція, недовіра… Але слова психіатра могли б підтвердити свідчення чоловіка з утримувачем голови.

— Що конкретно вам відомо?

— Нічого. Але мені здається, що одержимість Бенабдаллаха Інститутом Шарко ледь підіймає завісу над правдою.

— Він і про ваших санітарів розповідає всілякі жахи.

Вони вийшли надвір. Уже був день, але споруди закладу від цього не вигравали.

— Ви маєте рацію. Біля пацієнтів я і сам стаю параноїком, — сказав лікар.

— Ви знаєте Жана-Луї Ляссе?

— Не особисто. Дуже гарна репутація.

-- І?

Психіатр глянув на годинник і жваво потиснув Ерванові руку:

— Мушу повертатися до роботи. В кожному разі, сподіваюся, ця зустріч вам допоможе.

Ерван пішов до машини. Сухе листя шурхотіло під ногами. Перевірив повідомлення й виявив, що з ним двічі намагався зв’язатися Фавіні. Набрав його номер.

— Може, тобі начхати, — сказав підлеглий, — але я знайшов батька Одрі.

Ерван не зволікаючи вирішив заїхати в Нуазі-ле-Сек і повідомити старому, що його дочка «загинула під час виконання службових обов’язків». Хотів сказати, яким винятковим фліком вона була. Як її не вистачатиме йому та його колегам, принаймні в професійному плані — в усьому іншому ніхто насправді не знав цієї потайливої офіцерки. Так, Брест міг зачекати.

Він їхав, розмірковуючи над щойно отриманими повідомленнями. Жодних новин про втікача. У розслідуванні теж нічого. Загадка Баррер замкнулася, ніби склеп. До речі, про склеп — він ще зателефонував братові, який планував перевезення тіла на завтра. Відразу по тому має відбутися похорон, о 16-й, на кладовищі Бреа.

Уже добрих п’ятнадцять хвилин він споглядав типовий краєвид передмістя — чергування старезних споруд і кварталів будівель із пісковику. Нарешті — вулиця де Роменвіль. Він готувався до найгіршого, але побачив будиночок, оточений доглянутим садком. Старий Вінавскі вочевидь не був клошаром, на якого завжди натякала Одрі.

Ерван збирався вийти з машини, коли отримав смс від Тонфа. Фото незнайомця з коментарем: «Леді Франкенштейн виростила в пробірці ось це. Перекидати Сандовалю?». Якусь мить він не міг второпати, про кого йдеться, аж поки згадав: Тьєрі Фарабо на сьомому десятку. Гармонійні риси інженера цілком упізнавані, але посічені часом і обвислі. Рідке волосся, примружені очі. Чого вартував такий портрет? Які саме роки врахувала програма? Поклацав клавіатурою: «Перекидай».

Наблизився до глухого паркану й подзвонив. Ні гавкоту собаки, ні волання телевізора — нікого немає вдома? Батькові Одрі мало би бути за сімдесят. Трохи запізно гарувати на заводі. Трохи зарано лягати в могилу.

Раптом хвіртка відчинилася — за нею стояв довготелесий тип із білою чуприною, зав’язаною у хвіст. Ерван очікував зустрічі зі стариганем, отупілим за десятиліття пиятики, але господар будинку швидше нагадував вікінга на піку життєвої мудрості.

Заскочений зненацька, він рефлективно показав посвідчення. Перша помилка.

— Це щодо чого?

Чоловік говорив басом, гідним арії Йоганна Себастьяна Баха під склепінням собору. На ньому був темний жакардовий светр, короткий замшевий піджак, широкі велюрові штани. Гіпі, життя якого зупинилося на Вудстоку.[130]

— Я приїхав поговорити з вами про Одрі.

— Не знаю такої.

— Про Одрі, вашу дочку.

Здоровань кілька секунд розглядав Ервана. Кліпав так швидко, що здавалося, ніби його повіки тремтять.