Дафна дю Мор'є - Ребекка

повернутися й поглянути на свою кімнату ще раз. Не розуміючи, навіщо це роблю, я рушила назад і постояла трохи, дивлячись на розчахнуті дверцята шафи, порожнє ліжко й тацю з чаєм на столику. Я дивилася на них, закарбовуючи їх у своїй пам’яті навік, запитуючи себе, чому вони здавалися мені такими зворушливими, чому викликали в мене смуток, начебто це були не речі, а діти, яким не хотілося, щоб я їх полишала.

Потому я розвернулася і спустилася сходами поснідати. У їдальні було зимно, сонячні промені ще не дісталися вікон, і я зраділа гарячущій гіркій каві та поживному бекону. Максим і я снідали мовчки. Час від часу він позирав на годинник. Я чула, як Роберт витягнув до зали валізи, а перегодом до нас долинув гул підігнаного до дверей автомобіля.

Я вийшла на терасу. Після дощу повітря було чистим, у ньому відчувався свіжий, солодкий запах трави. Коли сонце підніметься вище, день буде чудовим. Я уявила, як ми могли б прогулятися перед ланчем у долині, а тоді посидіти під каштаном, почитати книжки та газети. Заплющивши на хвилинку очі, я відчула, як сонячне тепло торкається мого обличчя й рук.

Максим покликав мене в будинок. Я повернулася, і Фріс допоміг мені одягнути жакет. Під’їхала ще одна машина. То був Френк.

— Полковник Джуліан чекає на нас біля брами, — повідомив він. — Я сказав, що йому немає сенсу їхати аж до будинку.

— Звісно, — мовив Максим.

— Я цілий день буду в конторі й чекатиму на ваш дзвінок, — сказав Френк. — Після того, як ви побачитеся з Бейкером, я можу знадобитися вам у Лондоні.

— Так, — погодився Максим. — Можливо.

— Зараз лише дев’ята, — додав Кроулі. — Ви встигаєте. До того ж погода має бути гарною. У дорозі ніщо не стане вам на заваді.

— Так.

— Сподіваюся, ви не надто втомитеся, місіс де Вінтер. Попереду довгий день.

— Зі мною все буде гаразд, — відказала я.

Я подивилася на Джеспера, який стояв біля моїх ніг із опущеними вухами, у його сумних очах відчувався докір.

— Візьміть Джеспера із собою в контору, — попросила я. — У нього такий нещасний вигляд.

— Добре, — сказав Френк. — Так і зроблю.

— Нам уже час вирушати, — проказав Максим. — Інакше старому Джуліанові урветься терпець. Щасти, Френку.

Я сіла в машину поруч із Максимом. Френк зачинив дверцята.

— Ви ж зателефонуєте, так? — перепитав він.

— Так, звісно, — відказав Максим.

Я озирнулася на будинок. Фріс стояв на сходах, Роберт — у нього за спиною. Із невідомої мені причини в мене на очах забриніли сльози. Я відвернулася й почала порпатися в сумці на підлозі автомобіля, щоб ніхто цього не помітив. Максим завів двигун, ми виїхали на алею, і будинок сховався за поворотом.

Біля брами ми зупинилися й підібрали полковника Джуліана. Він умостився ззаду. Коли полковник побачив мене, в його очах промайнув сумнів.

— На нас чекає довга дорога, — проказав він. — Не думаю, що вам варто себе мучити. Я б і сам подбав про вашого чоловіка.

— Я хочу поїхати з вами, — відказала я.

Він нічого на це не відповів — лишень зручніше вмостився в кутку.

— Погода гарна. Хоч це радує, — мовив він.

— Так, — відповів Максим.

— Той Февелл сказав, що приєднається до нас на роздоріжжі. Якщо ж його там не буде, чекати не варто. Ми набагато краще впораємося з усім без нього. Сподіваюся, цей негідник проспав.

Утім, коли ми дісталися роздоріжжя і я побачила довгий зелений корпус його автомобіля, у мене тьохнуло серце. Я й не сподівалася, що він приїде вчасно. Февелл сидів за кермом без капелюха, із цигаркою в зубах. Побачивши нас, він вишкірився й помахав рукою, щоб ми їхали далі. Я зручніше влаштувалася на сидінні, поклавши одну руку Максимові на коліно. Спливали години, лишалися позаду милі. Я дивилася на дорогу попереду, немов уклякла. На задньому сидінні час від часу засинав полковник Джуліан. Іноді я озиралася й бачила, що його голова з відкритим ротом лежить на підголівнику. Зелена машина трималася поряд. То стрімко обганяла нас, то відставала. Але постійно була на виду. О першій ми зупинилися щось перехопити в одному з тих незмінних старомодних готелів, які можна побачити на центральних вулицях у головних містах графств. Полковник Джуліан замовив собі комплексний ланч: суп, рибу, ростбіф і йоркширський пудинг. Ми ж із Максимом поїли холодної шинки й випили кави.

Я була майже впевнена, що Февелл зайде до їдальні й приєднається до нас, проте коли ми повернулися до машини, то його автомобіль стояв навпроти кафе через дорогу. Вочевидь, Февелл помітив нас із вікна, бо ж за три хвилини після того, як ми рушили далі, він знову повис у нас на хвості.

Околиць Лондона ми дісталися близько третьої. Лише тоді я почала відчувати втому; від шуму й автомобільної тисняви у мене гуло в голові. У Лондоні також було тепло. Вулиці мали по-серпневому виснажений, запилюжений вигляд, із похмурих дерев байдуже звисала листва. Певно, гроза зачепила лише нас, у столиці дощу не було.

Жінки ходили в бавовняних сукнях, а чоловіки — без капелюхів. У повітрі пахло макулатурою, апельсиновими шкірками, пітними ногами та сухою травою. Повільно гуркотіли автобуси, ледь повзли таксівки. Мені здавалося, що жакет і спідниця прилипли до тіла, а панчохи кусають шкіру.

Полковник Джуліан сів рівно й виглянув у вікно.

— Схоже, у них дощу й не було.

— Атож.

— А він би тут не завадив.

— Звісно.

— Февелла нам здихатися не вдалося. Він досі в нас на хвості.

— Так.

Торговельні центри на околицях здавалися переповненими. Стомлені жінки з галасливими дітьми у візках витріщалися на вітрини, кричали вуличні торговці, маленькі хлопчаки чіплялися за кузови вантажівок. Забагато людей, забагато шуму. Навіть саме повітря дратувало, у ньому відчувалися виснаження і знемога.

Шлях через Лондон здавався безкінечним, і коли ми виїхали за його межі й опинилися поблизу Гемпстеда, у мене вже пекли очі, а в голові немов били в барабан.

Як же, мабуть, стомився Максим! Він увесь зблід, у нього під очима запали тіні, проте він нічого не казав. На задньому сидінні раз по раз позіхав полковник Джуліан. Полковник широко-широко розкривав рота, видавав гучний звук, а опісля важко зітхав. І повторював це