Люсі Лі - Біжи або кохай, Люсі Лі

Глава 27.2

Закономірно Максим вирішив самостійно відвезти мене до аеропорту. І вже коли я стояла в черзі на реєстрацію і всіма думками була у Женеві, одне із міст Швейцарії, де і працювала тітка Максима, чоловік зненацька мене гукнув.

Різко обернувшись, мало не зомліла від побаченого.

У руках Максим тримав величезний букет з троянд і широко посміхався. Народ що стояв зі мною в черзі й просто проводжаючи з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається. Люди після прохання чоловіка пропустити розійшлися, пропускаючи Максима до мене ближче. 

Коли Максим, урочисто вручив мені букет, то опустився на одне коліно. Те що він робив та говорив далі відбувалося для мене ніби у тумані. Я тільки й могла, що ошелешено відкривши рота спостерігати, як він витягує з кишені джинсів оксамитову коробочку і простягає мені обручку.

– Ти вийдеш за мене заміж, кохана? – не перестаючи широко посміхатися урочисто промовляє.

Не знаю скільки проходить часу, як я відчувши, що народ починає не терпляче гудіти, нарешті відмираю.

– Максиме, — із величезним зусиллям видавлюю з себе усмішку. – Ми ж вирішили відкласти це питання після мого повернення?

– Так? - чоловік здивовано підіймає брови. - Я і забув зовсім. Але ж ти вагітна, а дитина потребує батька, тому просто вирішив зробити тобі приємний сюрприз, щоб ти нарешті відмовилася від цієї нікому не потрібної роботи, — чоловік говорив занадто голосно, напевно розраховуючи на підтримку оточення, ставлячи мене цим у неймовірно незручне становище. Зі сторони все виглядало так, ніби я вагітна самка що зажерлася, а він весь такий благочинний.

Ось значить що задумав?

– Дякую звісно Максиме, — ледь стримуючи обурення, напружено тягну. - Твоя пропозиція для мене більш ніж несподівана, — ціджу крізь зуби під осудливими поглядами спостерігачів. - Але мені потрібен час, щоб все добре обміркувати, і від роботи я вже не можу відмовитись, тому, вибач мені вже час на реєстрацію.

Посмішка з породистого лиця чоловіка, що і досі стояв переді мною навколішках вмить сповзає, ніби погано приклеєна маска, показуючи справжні емоції. А саме хижий вищир. Здається якби навкруги не стояло стільки людей, він би придушив мене на місці. 

– Ну добре, — шипить крізь зуби, з силою стискаючи щелепи по якім вже нервово ходять жовна. – Ми ще з тобою поговоримо на цю тему.

– Обов'язково, – урочисто обіцяю, різко розвертаючись і майже бігом пробираючись крізь натовп.

– Арино, — знову чую я голос Максима.

Я пригальмувала і неохоче обернулася. Чоловік не зважаючи на обурення натовпу, кидається за мною. - Кільце хоч візьми.

Він швидко всунув мені в долоню, химерне колечко з білого золота інкрустоване блакитним топазом і нарешті відпустив.

Погода в Женеві зустріла мене лагідним сонцем і теплим осіннім вітерцем. Я ще тільки вступила на землі Швейцарії, а мені вже неймовірно подобалося це місто. Воно було прекрасне у його елегантному спокої, та не нав'язливому шику, з терпким смаком новизни. Дивовижний та трохи казковий, з неймовірним різноманіттям природи та архітектури. 

І люди тут були зовсім інші, та атмосфера неймовірно відрізнялася. 

Навіть час тік інакше, більш розмірено, ніби не поспішаючи. Так само чітко і злагоджено як швейцарський годинник. Та все тут підкорялося системі та правилам. А головне, нарешті я могла зітхнути на повні груди не оглядаючись навкруги, у страху побачити знайомі обличчя.

Відразу по приїзду прямую до Надії Миколаївни, сестри тітки Люби. 

Жінка справді перебувала у тяжкому стані та крім роботи економкою, щовечора мені треба було приходити до неї, щоб доглядати. 

Через те, що у жінки не було громадянства, всі послуги медперсоналу коштували дуже дорого, як і все у Швейцарії. Крім хорошого заробітку, у в цій країні були й мінуси, дуже високі ціни практично на все. 

Посилилася я в тій же квартирі, яку винаймала Надія Миколаївна. Вона була недалеко як від безпосереднього місця роботи жінки, так і від клініки, де вона лежала. І це трохи полегшувало мені мої пересування.

І ось вже три місяці я працюю тут як проклята, розриваючись між роботою економкою, що саме по собі було дуже виснажливо, особливо в моєму становищі, і доглядом за тіткою Макса, що хворіла. Хоч жінка і стрімко йшла на поправку, виписувати її, не збирались, принаймні ще тижнів зо два.

Попри всі тяжкості з якими мені довелося зіткнутися, робота мені подобалася. 

Роботодавці виявилися людьми порядними та відповідальними. Беєри ніколи не скупилися на преміальні та святкові. Тому грошей мені вистачало на скромне існування, і ще залишалося, щоб накопичити на майбутнє.

Мій живіт за цей час, помітно округлився і приховувати, що я в положенні, з кожним днем ставало все складніше. Плюс мене супроводжували гормональні перепади та постійна дика втома, що ні з того ні з сього накочуючись хвилею, буквально валила з ніг. Але я не могла собі дозволити розслабитись ні на секунду, ні на хвилину. Принаймні зараз.

Макс, після нашого розставання в аеропорту, дзвонив мені майже щодня. Але всі наші розмови завжди закінчувалися скандалом. Чоловік постійно вимагав, щоб я поверталася додому, а я щоразу відповідала відмовою. 

Я просто не хотіла йому говорити, що у мене в планах не було повертатись назад до нього. І я плекала слабку надію, що зможу затриматися в Женеві навіть після того, як Надія Миколаївна повністю одужає. Хоча розуміла що це буде неймовірно важко. Адже вагітну жінку навряд чи хтось захоче брати на роботу. А вижити тут без постійної роботи та будь-якої допомоги практично не реально.

Увечері я знову після роботи, мчу до Надії. Сьогодні вона сама мене набрала і попросила з'явитися трішки раніше.

– Привіт Ариночко.

Надія Миколаївна, зустріла мене сидячи на канапі, та бадьоро поїдаючи свою вечерю. Глянувши на яку я мимоволі проковтнула слину, що підступила до горла, адже я сьогодні ще навіть не обідала. 

Я зараз як ніколи сильно на собі заощаджувала, намагаючись якнайбільше відкласти грошей про запас. Невідомо ще, коли я зможу вийти на роботу, тим більше попереду були пологи. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍