Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

скла­дається з таких помилок? І якби я навіть домігся свого, то чи не розчарувався б другого ж таки дня після перемоги? Чого ж мучитися й соромитись своєї поразки?»

Чим більше Доббін думав про цю довгу пору свого жит­тя, тим чіткіше бачив, як він помилявся.

- Впряжуся знов у ярмо,- казав він собі,- й викону­ватиму свій обов’язок на тому місці, яке небо захотіло визначити для мене. Стежитиму за тим, щоб у рекрутів були вичищені як слід гудзики і щоб сержанти не робили помилок у звітах. Обідатиму в офіцерській їдальні й слу­хатиму небилиці нашого лікаря-шотландця. А коли поста­рію і занепаду на силі, вийду на пенсію на половину платні, і мої підтоптані сестри сваритимуться зі мною. «Ich habe gelebt und geliebet», 214 як каже дівчина у «Валленштейні». 215 Я пропаща людина. Сплатіть рахунок і дайте мені сигару, Френсісе, а ще довідайтеся, що йде сьогодні в театрі. Завтра міг відчалюємо на «Батавці».

Цю промову, з якої Френсіс чув тільки два останні ре­чення, Доббін виголосив, ходячи туди й сюди по Боомп’єс 216 у Роттердамі. «Батавець» стояв у порту. Доббінові було видно те місце на юті, де він сидів з Еммі на початку своєї щасливої подорожі. Що йому хотіла сказати та місіс Кроулі? Ет, байдуже! Завтра, він уже буде в морі, плистиме в Англію - додому, до своїх обов’язків!

 

 

З початком липня невеличке придворне товариство Пумпернікеля розпадалося: члени його, як заведено в німців, роз’їздились по численних курортах, де вони пили міне­ральні води, каталися на віслюках, хто мав гроші і ба­жання,- грали в азартні ігри в редуті, з сотнями таких самих курортників переїдалися за табльдотом і так гаяли літо. Англійські дипломати їздили в Тепліц і Кіссінген, їхні французькі суперники замикали свою chancellerie 217 і мчали на свій улюблений Гентський бульвар. Найясніша можновладна родина також вирушала на води або усаміт­нювалась у своїх мисливських володіннях. Виїздили всі, хто хоч трохи претендував на приналежність де вищою світу, і з ними, звичайно, й придворний лікар доктор Тлаубер та його дружина-баронеса. Купальний сезон найприбутковіший у докторовій практиці: він поєднував приємне з корисним і, здебільшого вибираючи Остенде, куди наби­валося багато німців, лікувати себе і свою дружину «зану­рюванням», як він казав, у море.

Багатий пацієнт Джоз був для Глаубера справжньою дійною коровою, і він дуже легко вмовив бенгальця пожити літо в цьому огидному портовому місті задля здоров’я са­мого Джоза і здоров’я його чарівної сестри, яке справді дуже підупало. Еммі було байдуже, куди їхати. Джорджі застрибав з радощів, коли почув; що вона вирушають у дорогу. Бекі, певна річ, також їхала з ними, зайнявши четверте місце в чепурній кареті, яку собі придбав Джоз; двоє служників приліпилися на передку. Бекі трохи побоювалась, що може зустріти в Остенде друзів, яким недовго буде розповісти про неї всякі негарні речі. Але дарма! Вона досить сильна і не дасть себе скривдити. Вона знайшла собі такий міцний якір в особі Джоза, що тільки неабияка буря могла б зірвати її з місця. Випадок з пор­третом доконав бенгальця. Бекі зняла зі стіни свого слона і сховала його до скриньки, яку їй колись давно подарувала Емілія. Еммі також вирушила в дорогу зі своїми «ла­рами» - двома портретами,- і нарешті товариство розта­шувалося в дуже дорогому й незручному готелі в Остенде.

Тут Емілія почала приймати морські купелі, намагаю­чись узяти з них якусь користь; і хоч десятки людей, знайомих з Бекі, проходили повз неї, не кланяючись, місіс Осборн, що всюди з’являлася разом з нею і нікого тут не знала, й гадки не мала про таке ставлення до своєї приятельки, яку вона розважно взяла собі в компаньйонки; сама ж Бекі не вважала за потрібне пояснювати їй, що відбувається перед її невинними очима.

А втім, декотрі знайомі місіс Родон вітали її досить радо - може, навіть з більшою радістю, ніж вона того бажала. Серед них був майор Ледар (що не належав до жод­ного полку) і капітан Шулер (колишній стрілець); їх мож­на було щодня зустріти на набережній, де вони курили й пасли очима жінок. Вони швидко потрапили до гостин­ного столу й вибраного товариства містера Седлі. Власне, вони не визнавали ніяких відмов: уривалися в помеш­кання, байдуже, була вдома Бекі чи ні, заходили до ві­тальні місіс Осборн, наповнювали весь дім неприємним духом своїх костюмів і вусів, називали Джоза «старим цапом», робили наскоки на його обіди й реготали та пия­чили цілими годинами.

- Що це може означати? - питав Джорджі, який не любив цих джентльменів.- Я чув, як майор учора сказав місіс Кроулі: «Ні, ні, Бекі, вам не вдасться самій облупити старого цапа. Лишіть і нам якусь кісточку, хай йому біс, а то я вам підставлю ногу!» Що він цим хотів сказати, мамо?

- Майор? Не називай його майором! - мовила Еммі.- Справді, не знаю, що він мав на думці.

Присутність Ледара і його приятеля викликала в цієї маленької леді невимовний жах і відразу. Вони казали їй п’яні компліменти, поїдали її масними очима за столом, а капітан залицявся до неї. Емілію вивертало від тих ком­пліментів, і вона намагалась не зустрічатися з ним, коли поряд не було Джорджа.

Ребека - треба віддати їй належне - ніколи не дозволяла цим добродіям залишатись на самоті з Емілією. Ма­йор тоді теж був вільний і заприсягся, що здобуде її. Двоє, негідників змагалися між собою за цю невинну істоту, від­биваючи її один у одного за її ж таки столом. І хоч Емілія не знала, які плани ці мерзотники мали щодо неї, але від­чувала в їхній присутності страх та болісну ніяковість і палко хотіла одного - втекти.

Вона просила, благала Джоза повернутися додому. Та де там! Йому було важко зрушити з місця, його втримував лікар, а може, й ще чиїсь віжки. Принаймні Бекі не праг­нула до Англії.

Нарешті Еммі зважилася на рішучий крок - кинулася сторч головою у воду. Вона написала листа одному своєму приятелеві, що жив за морем, листа, про який нікому не сказала, якого сама віднесла під шаллю на пошту; вона нічим себе не зрадила, тільки дуже почервоніла й збенте­жилась, коли побачила Джорджі, що вийшов їй назустріч, а ввечері