П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

аж до плечей. Він був схожий на наркомана, й не знати, шукав він в очах ближнього співчуття, прощення чи любові. На його губах було щось схоже на криву усмішку, яка не згасала, як у людини, що, отримавши прощення чи опустившись, стала безкривдною. Проте цей чоловік помирав. Усе, що я, дивлячись та відчуваючи у собі, дізнався про нього, було незабутнім; втім, ось-ось воно зникне з пам’яті. А хіба, зрештою, могло бути інакше? Як і решта, він до останнього лишився собою. Глухим голосом, як людина, яка відчуває всередині себе порожнечу від смертельного поранення, він переповів мені, як усе трапилось. „Оті“, тобто бідолашні мешканці Бгадгаона, яких так захопило їхнє святкування, „убили його“. Здається, гамселили по ньому палицею: власне, кілька годин, тому, коли ще стояв день, він прийшов сюди з кінокамерою (я помітив, що вона лежить неподалік у смердючій багнюці), щоб ще раз зняти приготування до свята, хоч вони й були поганенькими. У кадр постійно залазили хлопчаки, заважаючи зніманню. Він неодноразово просив їх відійти, але ті, мабуть, тому, що зовсім не могли втямити, чого від них вимагають, не рухалися з місць. Тоді чоловік, як він висловився, „прогнав одного копняками під зад“. Я витріщився на нього. Хіба міг чоловік, який, деградувавши, став сумирним, надавати комусь копняків? Питання без відповіді. Та річ у тім, що так жорстоко покараний малий побіг пожалітися старшим. Ті, мабуть, порадившись, обурено втрутились у справу. Певна річ, відповіли вони гуртом. Людна юрба підійшла, майже закипаючи від обурення. Вони прагнули, щоб винуватець став навколішки перед старійшиною й цілував йому ноги, благаючи прощення. Чи могли такі спокійні мешканці Бгадгаона дійти до таких крайнощів, це ще питання. Але й цьому питанню судилося зостатись без відповіді. Але у винуватця зовсім не було охоти ставати перед кимось на коліна та цілувати комусь ноги. Тоді натовп почав обкладати чоловіка палицями, зрештою, лінчувавши його. Наразі він, лежачи отут у кущах, під усе швидше та оглушливіше гуркотіння дзвонів помирає. Чоловік зрозумів, що має нагоду поспіхом повідати мені свою останню волю. Власне, йшлося не зовсім про останню волю, а радше про звіряння, яке він наважився зробити мені, бо я італієць. Він і чути не хотів, щоб йому надали допомогу чи повезли до лікарні. Для нього важило лише те, що він має змогу поговорити зі мною. Він відчув до мене нестримний жаль, дивлячись за тим, як я обманюю його, переконуючи, що у нього ще є крихта надії. У цьому він повівся, як справжній англосаксb[309]. Лише згодом я дізнався, що він мав італійські корені (тільки його мати була англосаксонської крові) й він був мафіозі. Отож звіритися він мені хотів у тому, що він знав. Значить, він завинив у тому, що знав. Може, як і міщани, які відлупцювали його палицями, він теж вірив у Бога й хотів перейти на той світ, звільнившись від тягаря, Хтозна. Чи, може, хотів комусь помститися. Він розповів мені про короткий період з історії Італії (якщо точно, про шість років). Моя „Наґра“ увесь час була увімкненою. Саме тому його розповідь залишилась на моїй плівці, перемежована безугавними дзвонами та непальськими піснями, що й надалі розливалися у тій темній і холодній сільській місцині, над якою нависали гори».

[Чоловік, що помирає, розповідає від першої особи: це довга історія, яка розпочалася ще в Америці — убивство Кеннеді — приїзд до Греції — італійські фашисти тощо.

Чоловік на порозі смерті розповідає те, про що знає, але додає до цього те, що розповіли йому інші люди перед смертю (троє чи четверо) (1)[310].

Отже, чоловік, що помирає в Непалі, останній у черзі. Підозрюю, порішили його зовсім не добрі непальці. Одначе він (металінгвістично) наполягає на тому, що етапів винищення було два, два, оповідач підкреслює це для своїх слухачів: Два було етапи, два].

Нотатка 103а

НЕОСТАТОЧНА КРАПКА

Не знаю, чи формальна структура насправді здатна цілком охопити увесь зв’язок тієї чи іншої книги з дійсністю. На відміну від Шкловського, я б не мав такої певності щодо ототожнення форми та змісту, бо, як видається, будь-яка «єдність» завжди виявляється «ідеалістичною». Адже безсумнівно, що тотожність лінгвістичних форм завжди означає тотожність форм нелінгвістичних. Наприклад, увесь цей твір чітко розділений на два розділи (розділений структурно, я ще раз на цьому наголошую, адже я не пишу справжню історію, я створюю форму): перший розділ є «політичним блоком», у якому все зосереджено на боротьбі влади проти комуністичної опозиції; цілком реальної боротьби, напруга в якій теж цілком реальна; другий розділ — це «політичний блок», де влада протистоїть фашистській спробі скинути владу; це протистояння навпаки, було лише приводом, і напруга в ньому була штучною. Розподіл на форми достоту відповідає останній розповіді у творі, яку розповідає невідомий оповідач у колі освічених людей. Таке «переливання змісту» у творі з одного підрозділу в інший підрозділ, коли вони ˃ б мали лишатись непов’язаними один з одним, звісно, може заплутати читача. А я, як маркіз де Сад, гадаю, що «Le lecteur a le droit de se facher quand il s’aperçoit que l'on venut trop exiger de lui…» Саме тому я поставив перед ним дилему, яку висловив майже найпростішими словами.

Замість притч дзен

Дві історії з «Епохе», цілком інший сюжет

1) Розповідь про те, як відкрили художні таланти (шляхтич відкриває талант у бідного художника, дрібний буржуа відкриває художній талант у дрібного буржуа (пропадає у таборі смерті); але ось знову розпочинаються Епохе, й більше жодного художника не відкривають)

2) Історія про батька й двох дочок (світську левицю та черницю): ось-ось мети буде досягнуто, але з’являється Епохе й цілковито змінює цінності

(далі коментарі оповідачів

та слухачів)

3) Розповідь дитини — Мерда ˂

(травень 1974-го)

4) Герой, якого створено розділенням однієї людини на двох.

Герой, який утворився завдяки поєднанню нескінченної кількості персонажів, або ж безмежна кількість персонажів, утворених від роздрібнення одного.

У першому випадку виникає лад (отож він виник завдяки дисоціації особистості) та смерть, а в іншому — безлад та життя.

У проміжному випадку виникав поєднання, себто Епохе.

(4 червня 1974-го)

Нотатка 102

КОМЕНТАРІ У САЛОНІ

1) Нова епоха («Комун» тощо)

2) Кінець Церкви

3) Кінець звичного фашизму тощо