П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

вниз, до полів. Я злився з натовпом. І цього разу мене буквально затиснуло у юрмищі, яке ставало дедалі тіснішим. Подекуди обабіч вимощеної дороги з’являлися канави, вщерть повні брудної смердючої рідини, яка різко відгонила свіжими людськими фекаліями. На тому боці канав виднілися останні мури й низенькі огорожі, якими були обнесені стодоли, вщент повні снопами сіна, підстилкою для худоби й реманентом та ххх. Згодом почалися поля, і рідина, якою вщерть були наповнені канави, почала виливатися на брудні узбіччя нив. Отож натовп, у якому, затиснений з усіх боків, я поволі дибав, геть увесь висипав на шлях, що губився в мороці навколишніх полів. Іти стало ще важче, коли незабаром мій натовп зустрівся з іншим юрбищем, яке саме поверталося (тоді я ще не знав, де вони були): у ньому люди теж несли слоїки для офіри (наразі вже спорожнілі) й грали на своїх інструментах. Навколо лунала вишукана сільська проста музика, яка більше скидалася радше на західні мелодії, ніж на мотиви якоїсь іншої східної країни; ніби завдяки якомусь диву ця жвава й по-святковому весела музика лилася поміж людьми. Звуки музики стрімко наближалися й так само стрімко, прогримівши луною у вухах тих, хто йшов на їхньому шляху, віддалялися у напрямку міста. Дійсно стрімко, хоч яким би дивним це не видавалося з огляду на те, як повільно просувався натовп в обидвох напрямках. Та це справді так. Тримаючи програвач високо над головою, я йшов у тисняві, зазнаючи штурханів то з того, то з іншого боку. Звуки музики наближалися, зустрічалися й зникали. Ще раз кажу, грали не лише молоді, а й старі. Хоча переважно музикувала молодь. Кожен сміявся, відчуваючи себе частиною загального щастя, як завжди молодь прагнула стати у цьому найнайкращою. Усі були дуже молодими, здавались підлітками з гладенькими обличчями та добре стриженим волоссям, частина з них були одягнені по-європейському, у звичайні білі сорочки, а частина вбрані у традиційне місцеве вбрання, яке складалося лише з туніки білого чи будь-якого іншого світлого кольору й таких самих штанів. Весело граючи, вони зустрічалися зі своїми однолітками, а потім зникали дорогою до міста без жодного вогника, хтозна, передчуття якого саме продовження святкування вони мали. Шлях ставав дедалі вужчим та залюдненішим, тим паче, що поля навколо перетворилися на справжнісінькі рівчаки, від яких часом тхнуло свіжим дитячим гівном. Йти у натовпі, який ставав дедалі несамовитішим, під оглушливу музику, було майже нестерпно. Нарешті я почав чіткіше розуміти (бо це вже постало у моїй уяві), що відбувається. Люди йшли на прощу до храму чи до великої скинії, яка вже бовваніла у темряві попереду, у самому кінці вулиці. Він анітрохи не здавався старовинним чи гарним. Так трапляється й зі святилищами, до яких прагнуть піти на прощу в Італії. Він здіймавсь унизу, на грузькій землі, на тому боці рову, через який було перекинуто убогий місточок. Несподівано поміж людей, які стояли у натовпі надзвичайно тісно, й здавалось, ніби пройти поміж них просто неможливо, ще й через те, що людей охопило щось на кшталт оргазму чи паніки, я побачив дивовижний образ божества; хоч насправді то була лише лялька, мабуть, ганчір’яна чи солом’яна, штибу тих, які європейці спалюють на Водохрещу чи травневі свята. Але на ній була прекрасна одежа, а обличчя закрите маскою. Та вся надзвичайна чарівність полягала в тому, як усе сприймалося, абсолютно по-народному. Це було повне капризів божевілля, розкішне, витіювате, чудне завдяки вигадкам народної фантазії, яке досягало настільки ж недосяжної вишуканості. Головними барвами у вбраннях були кольори, які зазвичай поєднують у високому маньєристському живописі, — зелений та червоний. Світло-червоний з відтінком фіолетового та кислотно-зелений, як паросток пшениці, який щойно проріс із землі. Передовсім цей колір був на смужечках, гофрованих облямівках та стрічках. Вони були зав’язані на бантики й на вузлики, які особисто мені нагадували бантики та вузлики, які були на надзвичайно елегантному Алківіаді, коли той у Платоновому „Бенкеті“ постає перед Сократом[308]. Той образ ніс гурт молодиків, але він лише ледь вигулькнув у мене перед очима, попри те, що навколо була така тиснява, що хлопці несли його над головою. Я зауважив лише, як він вигулькнув і зразу зник. Та невдовзі з’явився ще один бовван, подібний до першого, обвішаний вузликами й висульками, в обірвансько-чудній величі, у своїй рожевуватій незворушній масці. Його теж проковтнув захоплений і пройнятий релігійним почуттям натовп. Я помалу підходив до храму. Позаяк унизу дороги був доволі глибокий рів, я, як, власне, і решта людей, навпростець зійшов зі шляху й пішов уздовж слизького насипу. Так я дістався маленького місточка, прикрашеного дивовижними фризами ручної роботи, що вів до майдану, посеред якого здіймався храм, перетворений на святилище. Дійсно, у тому храмі не було нічого надзвичайного чи гарного. Люди розсипалися майданом, човгаючи у багнюці, й ходили навколо храму, зупиняючись коло статуй, які втілювали божеств, аби піднести їм свою офіру. Як і в решті храмів та капличок, у цьому також було повно маленьких бронзових дзвонів, які люди смикали, й дзвони видавали різкі й оглушливі звуки. Я теж кружляв навколо храму вкупі з паломниками. Поля навколо були похмурими, журливими й темними. Повернувшись на площу перед храмом, я не пішов зразу через місточок, а ненадовго зупинився обіч, поряд з обідраним кущем, навколо якого ріс височезний очерет. Я простояв там кілька хвилин, не опускаючи магнітофон вниз (пісні, які лунали одна за одною, поєднувалися з безладним гудінням дзвонів), коли це просто за спиною я ніби почув стогін. Я дужче нашорошив вуха, наскільки це можна було зробити в такому галасі. Це точно був стогін, людський стогін. Він лунав із-за куща, з очерету. Я повернувся подивитися у сплетіння кущів та очерету, у якому, між іншим, сморід від дитячого гівна був ще їдкішим, і побачив, як, розпластавшись у багні, лежить людина; глянувши на його одяг, я зрозумів, що то був європеєць. Я нахилився, й він підвів голову, страшенно брудну, у багні. Мені здалося, що у нього на губах — кров. Він промовляв до мене слабким-слабким голосом. Але саме тоді били дзвони, і я зовсім не мав змоги розчути його слова. Але невдовзі я схопив суть. Він говорив англійською. Мабуть, американець. Та коли, почувши мій акцент, він зрозумів, що я італієць, то почав говорити до мене майже досконалою італійською. У нього було продовгувате, жовте й жалюгідне обличчя. Волосся довге, як було модно серед молоді (але він мав десь із сорок років), бридко висіло