П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

майже автоматично, за власною потребою, визначає стиль мого звітування фактів. Чому? Бо я багато чого втрачаю, адже я людина багата, й одночасно не втрачаю нічого, бо я не маю ніякої посади й на мене не покладено ніякої відповідальності. Звідси випливає, що як людина, якій є що втрачати, й багато, я не назву ані імен головних героїв цих подій, ані місць, де все це трапилось; а як людина, якій нічого втрачати, я переповім вам усі факти такими, якими їх повідали мені, не боячись їхньої жахливої істинності.

Та спочатку скажу кілька слів про „випадковість“, завдяки якій я дізнався про цю історію чи, ліпше сказати, про її сенс, що його можна звести до стислого переказу, якого вистачило на дві чи три сторінки друкованого тексту. Більше я нічого не дізнавсь (хоча, гадаю, й цього стане). Я саме був у Катманду, адже серед моїх „хобі“ є пристрасть до збирання народної музики. Я гадки не мав, що саме тими днями у Бгадгаоні[306] тривало народно-релігійне свято, яке приблизно відповідає нашому Великодню чи Різдву. Я випадково зайшов на один з невеличких майданів у Бгадгаоні, йдучи за туристичним путівником: замість того, щоб мати при собі кінокамеру, у мене був ˂ ˃, не такий популярний, але прекрасний „Наґра“[307].

Передовсім тому, що була вже ніч, від кінокамери не було б ніякої користі, а от для мого плівкового магнітофона настрій навколо був начебто пречудовий. Майдан був незвично жвавий. Вдалині чулися пісні та музика. Для надвечірнього Непалу це цілком звична річ, адже вечорами у маленьких храмових залах збираються люди, щоб співати пісні під музикування на одному-двох стародавніх інструментах. Але пісні та мелодії, які часом десь поряд, а часом далеко, лунали на майдані у Бгадгаоні, були якимись особливими. Незабаром на майдан посходилися гурти людей, несучи в руках невеличкі смолоскипи, трохи більші за сірники, та мідні тарілки зі своєю офірою: трошки потовчені червоненькі квіточки, присипані якимсь червоним порошком, мабуть, якоюсь спецією, півжмені рису, кілька гострих стручкових перчинок, а також щось ще нерозбірливе відтінку між помаранчевим та пурпуровим, усе якось дивно ніби прив’яле та гниле, але разом з тим коштовне. Люди тримали ті важкі металеві тарелі, не приховуючи захоплення, радості та поспіху. Це зібралися родичі чи друзі. Батьки та матері з дітьми чи ватаги хлопців. На шиї у всіх було червоне намисто зі скляних намистинок або мотузки, які спадали до грудей. На голові, а точніше на вусі, у них були квіточки помаранчевого кольору, який переходив у невловимий колір червоного кіновару. А на лобі — чималенька родимка того самого незбагненного кольору; це було барвисте місиво, яке нанесли на чоло пальцем. І дійсно, раптом до мене підійшов надзвичайно веселий стариган, у якого були очі-щілинки, оточені зморшками, та відстовбурчені вуха, а за ним — гурт молодиків, так само веселих, лиш сором’язливих та обережних, як діти; отож, наблизившись, він тицьнув мені в чоло своїм темним пальцем і намалював таку саму червонувату родимку, викликавши цим загальну радість. Їх це настільки звеселило, що один із хлопців, малий та грайливий, як підліток, на додачу почепив мені на шию ще й разок червоного намиста. Ось тепер я, безсумнівно, хоч і жартома, став одним з них. Як турист, і це спантеличувало. Та я не знітився: як для любителя збирати народні пісні, усе, що відбувалося зі мною, було для мене надто справжнім і надто захопливим. Поза тим, я зовсім не відчуваю расової, соціальної чи історичної відмінності. Від природи не відчуваю. Зрештою, із родимкою на чолі та намистом на шиї, а над усе поміж тих щасливих та приязних усмішок, мені було надзвичайно затишно, навіть попри те, що я майже тремтів від захвату та розчулення. Втім, мої випадкові товариші та господарі навіть на мить не надокучали своєю прихильністю, адже щойно перші хвилини радості від зустрічі, сповнені усмішок, минули, вони незворушно пішли геть своєю дорогою.

Уже стемніло. Маленькі хатки та кількаповерхівки з червоної цегли із кам’яними підмурівками й фризами із різьбленого дерева, особливо під підвіконнями та навколо рам, храмові силуети, що повторюються не один раз (на цьому майдані стояв один такий, дуже старовинний та невигадливий), по кілька скиній, розсипаних повсюдно на вимощених маленькими червоними цеглинками доріжках та бордюрами з каменю, як у нас у містах, у глибоких та широких нішах, оздоблених коштовними фресками та статуетками, у кінці кам’яних сходів — пральні для ручного прання, — усе це ось-ось поглине непроглядна безмісячна ніч. Юрби людей, тримаючи в руках свої вогники, сунули в кінець майдану, останнього у Бгадгаоні, за місто, завертаючи на дивовижну вулицю, де навколо стояли надзвичайні кількаповерхівочки з маленькими дерев’яними парадними дверима та дерев’яними балконами, перемежовані скиніями, де всередині стояли вишукані бронзові страховиська. Злившись із натовпом, я теж попрямував униз. Незабаром я опинився в кінці вулиці, яка виходила на невеличкий майдан, де була купа дерев’яних балконів, на яких на невеличкому виступі стояли ті самі скинії, а все навколо, зрештою, як і сусідні двори, що виднілися за дверима й у кінці вулиць, все було встелене стручками червоного гострого перцю та якихось золотистих зернових, які розсипали, щоб просушити. Майдан здіймався над полем, яке виднілося вдалині, у темряві, воно було неозоре, брудне та зелене. У натовпі почалася тиснява. Хтось зупинявся на вуличках, хтось стояв на балконах чи посеред майдану, хтось завертав на вулицю, вимощену бруківкою, яка вже схожа не на кладку „наче ялинка“ й замість якої вже були звичайні нерівні камені, вулицю, яка спускалася вниз, туди, де починались грузькі поля. Але найдивовижнішим та найзахопливішим для мене було те, що скрізь навколо стояли хлопці та дівчата, які грали на музичних інструментах одночасно: декотрі гурти були поганенькі й нечисленні, грали на неоковирних інструментах, серед яких неодмінно був сільський барабан. А інші навпаки, були багатолюдні, справжні духові оркестри. У них були сучасні інструменти, серед яких навіть скрипки та тромбони, хоча й грали вони свої старі мелодії. Втім, часом окремі наспіви мені здавались європейськими, либонь, вони були англійські, запозичені й вдосконалені під час колонізації. Одначе знову повторюю, що вже те, що стільки люду то там, то тут на майдані виграють на музичних інструментах одночасно, уже це було для мене надзвичайною дивовижею. Проте це були дрібниці, порівнюючи з тим, що незабаром чекало на мене. Усі разом, і ті, хто грав на інструментах, і ті, хто просто ніс офіри, бажаючи дати обітницю, трохи поварившись, посунули