П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

сказано це через велемовний, хоч і скромний, оптимізм — ані люди, які були частиною екіпажу, ані обидва головних герої, незважаючи на те, що важливі завдання, які дали їм у Компаніях і в які вони мужньо поринули, були понад усе, — не міг позбавити радості від занурення в космос, від повернення у простори, з яких усе розпочалося. Повторюю, це була радість, хай навіть жаска, але радість.

Три роки, три місяці та три дні спливли. Космічний корабель уповільнив свою запаморочливу швидкість й увійшов у стратосферу „Такайти“. Знову засяяло світло. Воно ніби сочилося з лійки, з якої клубочився дим: крижане, попільне, усипане синіми пролисками, які здавалися щілинами на ще одному небі, по-літньому синьому, ніби море, із широкими смугами та густим димом жовтуватого кольору, які стоять непорушно за сотні й сотні кілометрів, мабуть, оперізуючи планету. А ось і Такайта, планета у формі кулі, наполовину освітлена власним Сонцем (звісно, ми вже були поза межами нашої Сонячної системи). Захоплива, така знайома куля! Корабель наближався на запаморочливій швидкості, позаяк його швидкість завжди була запаморочлива. Ось з’являються обриси морів та материків, затягнених баговинням, розпливчастих, у пінистому, одночасно яскравому та рівному світлі (спостерігаючи за планетою з висоти, перебуваючи у космічному кораблі, на кулі за один раз можна було побачити часом світанок, полудень чи захід сонця). Незабаром корабель уже перебував над планетою, на такій самій відстані, як розташовується звичайний телесупутник, себто на цій відстані вже можна розгледіти обриси морів та суші. Й саме у цю мить вона постала такою, що годі було й уявити.

Поки космічний корабель наближався до земної поверхні Такайти, вона, певна річ, невпинно крутилася: за днем приходила ніч. І саме через це видовище, яке постало перед очима астронавтів та двох глядачів, було не лише неймовірним, але й настільки стрімким, що навіть виникли сумніви, чи воно справді реальне: ніби тримало на собі увесь сенс.

У чому ж була така несподіванка, настільки приголомшлива, що навіть не ймеш віри, як у стрімких снах? Усе просто; полягала вона в тому, що — хай і оповиті ненормальним, несамовитим світлом, просіяним крізь інші атмосферні шари, — на земній поверхні Такайти їхнім очам явились викапані, по суті, абсолютно тотожні, обриси земної поверхні нашої власної планети. Ось де неоковирні обриси Франції, а ось нижче так само незграбний іспанський півострів, а оце — італійський „чобіток“. Наголошую, це була досконала тотожність. Утім, враз усе проковтнув морок, і блискавичне видовище, яке видавалося таким яскравим, у мороці здавалось лише химерним видінням.

Корабель приземлився в темряві. І після трирічної перерви для свого ххх знову пристав на умови справжнього плину часу. Ніч тепер була лише ніччю. Й тривала вона, як і зазвичай, включно із сутінками, майже дванадцять годин.

Стояла непроглядна темрява. На Такайті не було Місяця, а якщо й був, то ця ніч була безмісячна.

Корабель довго пришвартовувався. Це, певно, забрало майже всю ніч. Немає нічого зворушливішого за здивованих техніків, як немає нічого героїчнішого за їхнє здивування та їхнє почуття обов’язку. Попри своє щире здивування вони, якнайуважніше взялися доводити свою справу до кінця. Я б не сказав, що, коли екіпаж уже мав змогу вийти з космічного корабля, ніч уже зовсім минула. Досі було темно, навколо були ледь помітні обриси чогось непорушного: може, то були дерева, а може, камені; лише на сході небо зробилось величезною, приголомшливою кришталевою брилою, крізь яку почало просвічуватись ще слабке світло, перетворюючи, без жодної градації відтінку, свій темно-темно-синій колір на мало не яскраву прусську лазур.

Космонавти виходять із корабля; і, як уже, зрештою, передбачили спеціалісти, для ходіння по землі їм не знадобилися ані важкі скафандри з купою баласту, ані шоломи та балони з киснем для дихання. Ходити й дихати там можна було вільно, як на нашій Землі. Тому екіпаж міг вийти з корабля у спецівці й простоволосими. Та щойно астронавти вийшли з космічного корабля, ще одна дивовижна річ ошелешила їх, і вони остовпіли, не вимовляючи ані слова, занепокоєно й пильно спостерігаючи: десь удалині, у глибокому мороці луною відбивалася солов’їна трель. Та, мабуть, — якщо це дійсно наспівував соловейко, — цієї ночі це востаннє. Крім луни розчути можна було лише останні питальні інтонації. Отже, навіть цей птах щез занадто швидко, щоб здаватися справжнім і щоб не залишити по собі враження, ніби це лише омана сну. Ніч стояла по-літньому тепла. Хоча й відчувався легкий холодок, який трапляється у передсвітанковий час: ноги й справді були в росі. А коли на сході небо із простого, ледь посвітлілого безкінечного листа кольору прусської лазурі почало перетворюватись на плямисте полотно з безліччю безцінних відтінків, більшу частину якого вкрила різко окреслена смуга рожево-кіноварних барв, у навколишній теміні почулося ще більше загадкового шуму, як то подихів, зітхань. Аж поки, й цього разу це цілком безсумнівно, заспівали жайворонки. І майже миттєво все навколо прояснилося. Світло вже сяяло, журливе світло кольору перлів, ще не прогріте. Але воно освітило геть усе навколо без найменшого обману, показуючи геть усю його сіру фатальність.»

Нотатка 103

ЕПОХЕ:

РОЗПОВІДЬ ПРО КРОВОПРОЛИТТЯ

«Якщо я правильно все зрозумів, — мовив той, кому на черзі бути четвертим оповідачем, наливаючи собі у келих кікеону, — у всіх цих розповідях прямо чи непрямо повторюється одне й те саме, воно є схемою, взірцем чи, якщо хочете, справжнім, історично-правдивим „дроменоном“[303], котрий ці вигадані історії, гапакси[304] наділяє символічним значенням і на нього посилається. Таку вперше розказану історію, на мою думку, можна назвати „Розповідь про невдалий Державний переворот“.

А зараз я розповім вам історію, яка не є символічною, переказаною чи неактуальною. Вона не посилається на „Розповідь про невдалий Державний переворот“, бо вона, власне, є нею. А щодо того, було це падіння миттєвим і остаточним, то я залишу на ваш суд. Вам судити, чи могло таке дійсно трапитись чи ніa[305].

Ви, безперечно, спитаєте, хто я такий, невідомий оповідач, та ще й непитущий через жалобу, який спроможний розповісти вам таку не міфічну, а справжню, „вперше розказану історію“. Гаразд, я ніхто. Outis, як у Монтале{68}. Випадковість зажадала, щоб я знав факти. От лише ці факти я й розповім. Між іншим, я в цьому навіть не мастак. Я живу на ренту й не маю ніякого фаху. Витрачаю час на любительські культурні дослідження. Саме завдяки цьому я випадково став обізнаним у тому, про що йдеться. Як, власне, й моє матеріальне становище, яке