Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

що очікує побачити. Всі знають, що у газеті фотографію хера не надрукують, тим більше з підписом «Пораненого чиновника з особливих доручень несуть із місця вибуху». Ото ж і бачили чиновника, хоч, коли капелюх із нього злетів, не залишалося сумнівів, хто він і що він!

— Хер? — Ліпський аж долонями сплеснув.

— Хер, — кивнув я. — І почав я цим Павлом Енлільовичем займатися. Спочатку з’їздив до лікарні, куди його після вибуху відвезли. Лікар, який його оглядав, одразу розчервонівся, щось там бекати почав, що знати нічого не знає і таке інше. Довелося коньяком пригостити і розповів він, що Носа принесли непритомним. Під час огляду з’ясувалося, що людських органів у нього немає, бо він сам орган, причому статевий. Як отямився, так одразу ж лікарню покинув.

— Тобто прутень він? — спитав я у лікаря.

— Не знаю! З одного боку — прутень, а з другого — сам государ йому телеграму надіслав із побажанням одужання! Ну хіба б ото став государ прутню телеграму надсилати? — спитав лікар.

— Та, всяке буває, — розвів я руками.

Поїхав я до Катеринослава, щоб якнайближче до Носа бути. Познайомився з чиновником із його канцелярії, два дні його хмелив, потім попросив біографію Павла Енлільовича принести. Де народився, де вчився, де раніше працював. І виявилося, що біографії немає, хоч у кожного чиновника вона має бути. А виліз цей Ніс, коли губернатор виїхав на місце селянських заворушень і оточив його натовп селян. Роздратовані мужики були, і погано все могло скінчитися, але тут якраз набіг Ніс і натовп розігнав ледь не самотужки, чим вразив губернатора, який одразу його узяв чиновником з особливих доручень. І так той Ніс тепер закріпився, що вже і при дворі його знають, і всі кажуть, що далеко піде, а сам губернатор уже боїться, щоб Ніс його не підсидів, але піти проти нього не наважується. Отаке.

Вирішив я приглянути за Носом. Жив він на другому поверсі великого будинку в центрі міста, мав розкішний виїзд, який оплатило місцеве купецтво на знак пошани. Щоранку їхав на службу, там був до обіду, їсти їхав у ресторан «Корифей» на набережній Дніпра, а звідти на катері відбував на острів посеред Дніпра, де в теплу пору року працював кафешантан мадам Бібі — заклад із найкращими в Катеринославі дівчатами.

— Я там був, Ваню, був! Ох і заклад! Так витратився, що назад і на катер грошей не було, добре, що рибалка один перевіз на берег задарма! Ох там дівчата! Ваню! — Їх благородь знову замріявся, а потім наказав налити горілки. — Ну що за життя, Ваню! Сиди тут, наче ведмідь у барлозі, а в цей час у мадам Бібі дівчата витанцьовують! Життя спливає, а я сам під землею сиджу, наче печериця якась!

Випили. Горілка їх благородь трохи заспокоїла.

— Ага, на катер чужих не брали, тільки перевірених клієнтів, — продовжив я. — Довелося потайки залізати вже на наступний. Потрапив я на острів, пробрався у заклад, а там шампанське рікою, музика дика, крики, пісні, дівчата у самих пелеринках прозорих ходять.

— Та не розповідай! Я і так усе бачив! Не муч мене! — закричав Ліпський.

— Добре, не буду. Так ось, там же є велика зала, а є окремі кабінети. В одному з них Ніс забавлявся, одразу аж із трьома дівчатами.

— З трьома! Ну тварюка розбещена! Тут би хоч одну! — Підполковник аж губу закусив.

— З трьома! Я на дах заліз і все бачив...

— Ну ти даєш! Ох я б там попідглядав! Воно іноді дивитися цікавіше, аніж робити!

— Ваша благородь, я ж у справі служби, — спробував пояснити я.

— Та знаю, яка там справа! Капуцина порубати на даху! А потім на місяць повити! — зареготав Ліпський.

— Я коли працюю, то хоті осідлати себе не дозволяю. Попрацював — відпочинь, а змішувати не треба, таке в мене правило. Так ось зазирнув я в кабінет до Носа, бачу, що там уже десяток пляшок шампанського порожніх, а він із трьома дівчатами забавляється. І дивно так, що не лежить із ними, а стоїть, дівчата за руки між собою узялися, наче хоровод навколо нього водять, притиснулися і то присідають, то підводяться. А Павло Енлільович кричить: «Ще! Ще! Швидше!». Дівчата вже як на гімнастиці, утрьох присідають-підводяться, все швидше. А потім як заверещить він, і щось як гупне у стелю, так що я поточився і гепнувся з даху вниз. Бік забив, але живий.

— То в нього оргазм трапився! — здогадався Ліпський.

— Хто? — спитав я, бо слова такого не знав.

— Оргазм! Ну це та морквинка, через яку ми з дамами і затіваємо все. Квітучий оазис наприкінці довгого шляху, коли випорожняєшся ти і таке в голові робиться, що апокаліпсис просто, — пояснив підполковник. — Був такий мудрець відомий, Оргазм Ротердамський, написав книгу «Похвала зляганню».

— Як її цензура пропустила? — здивувався я.

— І цензура зачиталася, — посміхнувся Ліпський. — Ну, то що далі з тим Носом було?

— Ага, переконався я остаточно, що це за ніс такий, і поїхав до свого клієнта. Привіз його до Катеринослава, показав Павла Енлільовича. Клієнт спочатку не впізнав, бо ж у мундирі той, погляд грізний, городові Носу честь віддають. Але потім придивився і зблід.

— Він, Іване Карповичу, він! Утікач мій! — прошепотів клієнт. — Як же його повернути?

— Ходімо поговоримо з ним, — запропонував я. — Але будьте готові, що повністю повернути його не вдасться, а доведеться домовлятися, щоб і вашим, і нашим. Бо ж самі бачите, у влади людина на хорошому рахунку, навіть при дворі його знають.

— Але це ж хер! Статевий орган! — не міг повірити землевласник.

— Тим не менше, йому государ телеграму з побажанням одужання надіслав. Більше того, коли його імператорська величність їхали до Криму, то Ніс їздив на станцію Сміла, де був представлений государю. Є навіть фотокарточка, де государ його обнімає.

— Іване Карповичу, та що ви таке кажете! Щоб государ чийсь прутень обіймав! — обурився Ліпський.

— Сам я ту карточку бачив! І государ же думав, що це вірний підданий, що постраждав від бунтівників, — пояснив я, що немає в моїх словах жодної крамоли. — То я попередив клієнта, що краще йому бути готовим домовлятися, а не вперто стояти на